24 лютого2016року, виповнилося 80 років людині, яку історія вже записала до когорти легендарних особистостей Полтавщини. У 1958 році закінчив Харківський державний університет імені В. Каразіна і весь час працював у Полтавській області. Вчитель і економіст за освітою та керівник і будівельник по життю, Борис Васильович Чичкало народився у Козельщинському районі, а працював фактично по всій області. П’ятнадцять років був заступником голови Полтавського облвиконкому, заступником голови Полтавської  обласної ради, начальником управління освіти облдержадміністрації. 

До Жовтневої революції я батракував у місцевого дя­ка Базилевича. Життя було собаче. І тому не раз хотів найнятись до іншого, хто б платив більше грошей. А де таких знайдеш, коли кожен хотів якомога менше запла­тити робочій людині за її працю. Інколи ж зовсім плат­ні не давали. За цілий рік заборгувався мені Базилевич. Хтозна, чим би все кінчилось, коли б не Великий Жовтень. Як тільки в Пісках встановилась Радян­ська влада, я звернувся за, допомогою до активіста Кос­тянтина Корецького. І лише після його втручання дяк ви­платив мені всю суму. 

Семен Іванович Паськевич, Ро­ман Гнатовнч Бардаченко, Андрій Прокопович Тимошенко, Демид Степанович Таратута, Антон Дмит­рович Кальннцький, Федір Якимович Товстоп'ят, Захарій Павло­вич Зіненко... Для них, револю­ціонерів Пісківської волості, для цієї бідноти ленінська партія біль­шовиків була надихаючою силою, що вела трудящих України до повної перемоги над ворогами Радянськбї влади.

В 1919 році армія Денікіна захопила Полтав­щину і вирушила на Курськ-Орел. Нависала за­гроза над столицею нашої Батьківщини - Моск­вою. В ті тяжкі для Батьківщини дні на заклик партії Семен Іванович Паськевич в складі Кре­менчуцького   партизанського   загону   відправляє­ться на боротьбу з Денікіним.      Повернувся С. І. Паськевич в рідне село в лю­тому 1920 року після тяжкого поранення під Ростовом-на-Дону. Очолив земельний відділ і партійну організацію Пісківського волвиконкому. 

...На околиці села, де сто­яли вітряки, ми підібрали ті­ло по-звірячому замордовано­го Романа Митрофановича Тарана.Минуло відтоді майже со­рок сім років. На сільському кладовищі під високою куче­рявою вишнею покоїться прах нашого улюбленого керівника народного хору, першого чер­воного агронома. Навіки я запам'ятав напис на свіжій могилі: «Прощай Романе , дорогий наш товаришу, друже, вічний революціонер! Справа, за яку ти боровся, не вгасне дові­ку!».

 ...А через два роки най­миту Олексію Бородіну було вручено свідоцтво про закінчення заочного інституту марксизму-ленінізму. А невдовзі йото, голову Пісківської коопе­рації - прийняли в партію.       Ніколи не забуде він того дня. Восени всім селом про­воджали хлопців в армію. Пішов в армію і Олексій Бородін. Звідти направи­ли в полкову школу, по­тім закінчив комуністич­ний університет імені Артема, інститут червоної професури.    Після війни Олексій Артемович Бородін знову зайнявся науковою роботою. Захистив дисертацію, став викладачем у Київ­ському державному уні­верситеті.

 Свій бойовий шлях Корецький закінчив у Берліні. За війну він здійснив 428, бойових вильотів, перебуваючи в повітрі 1634 години 15 хвилин. Останній раз піднявся в небо в 1950 році на навчально-тренувальному літаку Богодухівського аероклубу ДТСААФ.  Промисловий Харків, який у війну льотчик бачив з повітря, коли штурмував позиції ворога, прийняв його як рідного сина.

...Скінчилася війна. Повернулися до мирної праці танкісти - гвардійці. А їх командир береже недоторканість соціалі­стичної Вітчизни, охороняє мирну твор­чу працю свого народу. Від солдата до генерала, від начальни­ка штабу батальйону до начальника шта­бу танкової армії — такий шлях прой­шов наш славний земляк. Відважний командир нагороджений 22 орденами і медалями. На його грудях орден Леніна, ордени Бойового Черво­ного Прапора, Суворова, Олександра Невського і інші. За виконання особли­во важливих завдань і успішне прове­дення бойових операцій полковник Ко­рецький має 16 подяк від Верховного Головнокомандуючого Збройними Сила­ми Радянського Союзу і лист вдячності від уряду України.

На початку вересня 1919 року коли центр другого походу Антанти проти молодої республіки перемістився на Орловсько – Курський напрямок і створилася безпосередня загроза Москві, загін Попова  був перенаправлений під Орел, де наступали денікінці і перейменований в Червону – козачу кавалерійську бригаду. З 1957 року Федір Всеволодович на пенсії. Він цілком присвятив себе літературній роботі. В своїх мемуарних книжках «Оповідання про незабутнє», «Розгром денікінців під Орлом», «Герої Сиваша і Перекопу» та інших він веде хвилюючі розповіді про своїх бойових друзів, про тих хто в буремні роки з зброєю в руках відстоювали завоювання революції.

  Трудно було спіймати «гетьмана», він був хитрий, обережний і завбачливий. Довіряв лише своєму ад’ютантові Середі, який відав у нього розвідкою та ще дружині. Була в нього ще сестра, вчителька яка жила на одному хуторі поблизу Манжелії. І саме цей факт вирішив використати Верховський.