24 лютого2016року, виповнилося 80 років людині, яку історія вже записала до когорти легендарних особистостей Полтавщини. У 1958 році закінчив Харківський державний університет імені В. Каразіна і весь час працював у Полтавській області. Вчитель і економіст за освітою та керівник і будівельник по життю, Борис Васильович Чичкало народився у Козельщинському районі, а працював фактично по всій області. П’ятнадцять років був заступником голови Полтавського облвиконкому, заступником голови Полтавської  обласної ради, начальником управління освіти облдержадміністрації. 

Батьківський дім… Місце, що дає крила на все життя, вказує вірну дорогу. Ветерана органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, колишнього заступника голови облвиконкому, обласної ради, очільника управління освіти Бориса Васильовича Чичкала на педагогічну й управлінську стежку привели батьки.
Він народився 24 лютого 1936 року в селі Михайлики Козельщинського району, ріс в  учительській родині. Батько працював директором школи в Говтві. Пройшов Велику Вітчизняну від Сталінграда до Берліна. Очолив школу в Пісках, де пройшли  дитячі роки юнака.  Воєнне й повоєнне дитинство  було нелегким, як в усіх дітей війни. Хлопець закінчив Манжеліївську середню школу тодішнього Великокринківського (нині – Глобинського) району,  Харківський державний університет ім. М. Горького (нині – національний університет ім. В. Каразіна), здобув вищу освіту за фахом економіста-географа та вчителя економічної географії. Приклад батьків став у нагоді: трудову діяльність розпочав учителем Бригадирівської середньої школи Козельщинського району.

— Вибір був свідомий, але й обставини цьому сприяли. Вчительську професію я знав із дитинства. Мій батько Василь Севастянович тридцять років пропрацював директором сільської школи, - розповідає Борис Васильвич. - З цієї посади пішов на війну, на неї й повернувся. Тоді в нашому селі Піски  під школу була облаштована колишня попівська хата з трьома класними кімнатами. Вдень у ній у дві зміни працювала семирічка, а ввечері — вечірня школа. Наша квартира розташовувалася поруч, і вся шкільна «кухня» відбувалася на моїх очах. Тоді до вчителя ставилися з великою пошаною. 

Я безмежно вдячний своїм батькам — Василю Севастяновичу та Марії Василівні, що вони зростили нас із сестрою Валентиною (на жаль, минулого року вона пішла з життя), особистим прикладом навчили по правді на світі жити й робити добро людям. Усе життя я звіряю всі свої вчинки з батьківською оцінкою, запитую себе: а що б про це сказали вони?

  Далі була комсомольська робота – керівником Козельщинського і Кобеляцького райкомів комсомолу. В 1967 році обраний першим секретарем обласного комітету ЛКСМУ. Тоді був час стрімкого розвитку промисловості області, й молодь ставала активним учасником цього процесу – років творення, ударних комсомольських будов. Почалося будівництво Комсомольська і гірничо-збагачувального комбінату, зводилися новий мікрорайон Молодіжний та промислові підприємства – КрАЗ і нафтопереробний завод у Кременчуці, став до ладу й запрацював на повну потужність завод газорозрядних ламп в обласному центрі.
  У Козельщинському районі, де ватажком молодіжних ініціатив був Борис Чичкало, побудували й відкрили музей письменника Максима Горького, який часто приїздив у Верхню Мануйлівку для роботи й відпочинку, створив там драматичний гурток. Спілка письменників України організувала в селі щорічні Горьковські читання. Борис Чичкало пригадує, що то була перша комсомольська будова в районі, робили все лише на ентузіазмі, без державних коштів. За ініціативою обкому комсомолу спорудили пам’ятник Нескореним полтавчанам, було започатковане шефство Полтавщини над бригадою торпедних катерів у Севастополі, де служили юнаки з нашої області.
Сільські комсомольці об’єднувалися в молодіжні бригади, які випробовували передові методи роботи.

  Згодом Борис Васильович Чичкало перейшов на роботу до Полтавського обкому КПУ. В 1980 році заочно закінчив Московську академію суспільних наук і в 1982-му був обраний заступником голови облвиконкому, відповідав за роботу підприємств місцевої та харчової промисловості, торгівлю, службу побуту. Щороку вводилися в дію нові дитсадки і школи. Полтавщина – єдина область України, де в кожному районі були відкриті училища для підготовки робітничих кадрів.  Першим  регіон вирішив і проблему навчання сільських дітей, створивши комплекси “Школа – дитячий садок”, у рамках програми “Сільська школа” відпрацювали систему підготовки педагогів.

  Коли прийшло чорнобильське лихо, у 1986 році, Борис Чичкало очолив обласний штаб із організації захисту населення  від наслідків Чорнобильської катастрофи.

– Перед штабом стояло завдання забезпечити належний захист від впливу жахливої аварії на здоров’я мешканців. Із фахівцями інших галузей народного господарства, – згадує Борис Васильович, – розробили план дій: організація контрольно-пропускних пунктів для санітарної обробки людей і техніки, що заїздили на полтавську територію, контроль за продуктами харчування, які надходили полтавцям і вивозилися з області. Близько 15 тисяч жителів Полтавщини працювали в 30-кілометровій зоні аварії, і ми не раз навідували цих людей, розбиралися в ситуації,  забезпечували їхні потреби, розміщували у себе переселенців. Організували Центр реабілітації осіб, постраждалих від катастрофи на ЧАЕС, на базі другої обласної лікарні. Була налагоджена система оздоровлення чорнобильців із використанням місцевих санаторіїв…
  …Останньою масштабною новобудовою облвиконкому з об’єктів соціального призначення стала обласна наукова бібліотека імені Івана Котляревського. У ті часи увели в дію Співоче поле Марусі Чурай, музей-заповідник Миколи Гоголя, музеї Антона Макаренка, авіації і космонавтики, інші заклади культури.

Зараз Чичкало Б.В. ветеран праці – на заслуженому відпочинку і не перестає активно займатися справами. Є співавтором книги про Чорнобиль. Порядкує  на садибі в Диканському районі.

  - 58 років тому з дружиною Валентиною Тихонівною створили сім’ю. Разом вчилися в університеті, -розповідає Борис Васильович, тільки вона – на економічному факультеті. А познайомила їх музика.  На горищі гуртожитку хлопці знайшли старі домри й організували оркестр. Дівчина – голова студкому – прийшла запросити їх зіграти… Дружина багато років очолювала плановий відділ заводу “Лтава”. А чого вартий той факт, що протягом подружнього життя ми сім разів змінювали місце проживання, коли мене переводили на нове місце роботи. Проте Валентина Тихонівна мені не дорікала. Роки промайнули, як одна мить. Виростили сина Юрія, дочку Ірину, яка зараз – доктор економічних наук, мають  онуків Олега і Дашу.

— Найбільше мені подобається робота в селі. В Гавронцях у нас залишилася тещина хата, й ми там намагаємося бувати якомога частіше. У нас є садок, пасіка, город. Це дуже творча робота, скажу вам. По-перше, вона змушує постійно рухатися, а по-друге, видно результати своєї праці. Іноді так напрацюєшся… Купив, наприклад, мотокосу для догляду за травою в садку. Але часто увімкну її, мучуся-мучуся, а тоді кидаю й беру дідівську косу. Ото воно…

Джерело: З публікацій газети Зоря Полтавщини та Вечірня Полтава