Притиснувші хати до самого лісу, ділить надвоє річка Псьол. Ото зліва - село Піски, а справа –Манжелія. Маючи злиденні клапті землі, пісківські і манжеліївські селяни ледве зводили кінці з кінцями. Та надзвичайна бідність немов згуртувала мешканців сіл. Взаємна допомога стала для них неписаним законом, звичкою.   Пісківські і манжеліївські селяни разом захищали завоювання великого Жовтня, коли їх вулиці топтали німецькі окупанти, разом били денікінців під Орлом, були героями Сиваша і Перекопа.    Та ось Червона Армія погнала білі армії на захід. Настав рік двадцятий. Зарябіли чорними проталинами поля. Селяни з нетерпінням чекали, коли вже зовсім зійдуть струмками сніги і запарують відгорнуті плугами перші скиби відвойованої землі.

 Осталися в минулому спомини про ті лихі часи , коли  численні зграї Скирди, Мошенського, Рака, Левченка, Овдієнка, Кикотя недавали спокою селянам, по звірячому розправлялися з ревкомівцями, палили оселі активістів. Центром бандитського розгулу стали куркульські хутори біля Мажелії і Пісок. Тим більше що звідси родом був Григорій Скирда - колишній офіцер, який оголосив себе гетьманом лівобережної України.

 Від їх брудних рук по звірячому загинули старі більшовики - ревкомівці Семен Іванович Паськевич, Левко Пимонович Герасименко, легендарний командир Червоної Армії Федір Володимирович Омеляненко.

 Одного разу об’єднані сили кількох бандитських зграй оточилили невеликий загін міліціонерів. З трьох боків насідали озброєні головорізи, а з четвертого був високий обрив до річки. Кілька годин відбивалися сміливці, а як не залишалося жодного патрона ті що осталися в живих скористалися крутим спуском до річки. Серед восьми уцілілих був командир кінного загону Манжеліївської волосної міліції Іван Панасович Верховський. Смертю хоробрих загинули Білогуб Ф., Кривоніс І., Чмиленко А.

 …Зірко охороняють села кінні дозори комнезамнівського загону, не злазить з коня їх командир Іван Панасович Верховський. Він змарнів до чорноти, зате вже не одну банду було розпорошено. Не один «батько» знайшов свою смерть від куль міліціонерів, або сів за грати. Деякі з отаманів, попавши в скрутне становище, приходили до Радянської влади з по виною. Адже наш Уряд оголосив амністію тим хто здасть зброю.

 Якось в окружній газеті з’явилася стаття, що в одному бою з міліціонерами був убитий Григорій Скирда. Цю звістку про свою смерть розпустив сам Скирда. Насправді він тільки змінив тактику боротьби, накопичуючи сили для повстання, яке передбачалося на весну 1921 року. Скирда зв’язався з контрреволюціонерами Росії, одержав особисті інструкції від самого Савенкова.

 Трудно було спіймати «гетьмана», він був хитрий, обережний і завбачливий. Довіряв лише своєму ад’ютантові Середі, який відав у нього розвідкою та ще дружині. Була в нього ще сестра, вчителька яка жила на одному хуторі поблизу Манжелії. І саме цей факт вирішив використати Верховський.

  Ще раз перевіривши задум він несподівано прибув у Кременчук. Довго тривала розмова в губкомі. А повернувся додому з досить дивним документом. Уповноважений Дзержинського дав офіційний дозвіл начальникові Манжедліївської окружної міліції - чекісту Верховському внедрити в банду Скирди свого чоловіка.

 Розроблений і затверджений в губкомі план був простий. Сміливий і досить вродливий оперативник Карпо Лисенко знайомиться з сестрою Скирди. Імпровізується свадьба і коли та повірить у добрі наміри Лисинка, скаже що і Верховський вирішив перейти на сторону «самостійників»

  Через місяць Верховський одержав листа від Скирди.    Відповів йому. Потім одержав другого, «гетьман» повірив йому. Він писав що радий прийняти ще одного втікача, що продрозверстка в кінець розорить селян,а більшовикам прийде кінець – на заклик Бориса Савенкова  піднімуться села Росії і України.

 У відповідь на ці листи прийшов «шифрований» наказ з Центру: «Операція погоджена з Дзержинським. Скирду треба взяти живим. Необхідно вияснити канали його зв’язку з контрреволюційним Центром. Ліквідувати тільки тоді коли іншого виходу не буде».

 Знову листи , знову домовленості. Григорій Скирда назвав явочну квартиру, де мали зустрітися в один із грудневих вечорів. Але на зустріч не прибув. І це закономірно - кату треба було переконатися, як поведуть себе міліціонери, з чим прийдуть.

   Купками під горю  розтяглося село Ламане. В одній із хат над Левадою, що прилягла до берега Псла відбулася зустріч. З одного боку міліціонери Іван Верховський, майбутній «зять» Карпо Лисинко, з другого Григорій Скирда і його ад'ютант Середа озброєні кольтами.

   Розговорилися, Іван Панасович погоджувався з деякими умовами, а де в чому заперечував, треба було удати все як можна реальніше, Але вже відразу зрозумів, що відвертої розмови з Скирдою не вийде і арештувати його в цій ситуації навряд чи вдасться.

    - Якщо хочеш заслужити мою довіру, виконай перше завдання - обеззброй продовольчий червоноармійський загін, що прибуває у Манжелію, а ми потім його знищимо.

       - Це простіше простого, - відказав Верховський і почалася «розробка плану».

      Опівночі йшли берегом Псла, що поріс лісом. Говорили тихо, як годиться змовникам. Позаду за кілька кроків –Карпо Лисенко, а Середа збоку, тримаючи під контролем усіх. І тут Верховський як кажуть відкрив карти.

       - А чи не краще на зиму перейти на сторону Радянської влади, а весною…

       - Так от що ти співаєш? – і кинув погляд на Середу. – То весною усі ви будете працювати у мене за харч.

      - Значить надії немає ніякої, - вирішив про себе Верховський, -зараз стрілятиме гад.

 Швидко вихопивши наган Іван Панасович двічі натиснув на гачок. Велетенське тіло «гетьмана» і його ад’ютанта незграбно лягли на стежку під ногами Верховського.

 За цю операцію  від особо уповноваженого ЧК І.П. Верховський одержав Золотого годинника з написом «Вірному чекісту Іванові Верхоському - від Фелікса Дзержинського»

  Настав 1968 рік. Впереддень50-ї річниці Радянської Армії в Пісківському будинку культури урочисті збори. В переповненому залі хвилюють спогади старого більшовика. Ніби звітуючись перед селом Іван Панасович продовжує:

       - У 1923 році я залишив міліцію. Закінчив губ партшколу, працював головою райвиконкому в Козельщині і на інших керівних посадах. Але, щоб не робив , відчував незбориму тягу до землі, адже я з діда прадіда хлібороб. Сів за книги, закінчив сільськогосподарський технікум, потім інститут, пізніше - аспірантуру при академії в Москві, працював в науково-дослідному інституті.

  Однако хотілося в поле до людей, щоб отак ранком на зорі взяти з під лемеха грудку полтавської землі і покласти до щоки. Так колись хлібороби визначали строки, коли треба починати сіяти. Залишив інститут і став працювати агрономи.

  У Вітчизняну війну попросився на фронт і до останнього дня захищав Батьківщину. Ну а після війни весь час був агрономом у колгоспах Ново - Санжарського району.

 …Могила в квітах закрила обеліск. Часто тут у траурній задумі схиляють голови піонери, колгоспники, всі ті хто знав Івана Панасовича.

         с.Піски  01.09.87р.         Омельяненко А.Ф.,  сількор