В ці вересневі дні 1944 року з сумом і радістю згадують жителі району нашого про визволення від німецької окупації. Прийшли визволителі і до нас в село Піски. А війна продовжувалася ще довго, В ній наші  відважні визволителі де були і наші односельчани гнали німців на захід в їхнє лігво Берлін В центрі Пісок біля Дому культури височить пам’ятник солдату – захиснику. До цього священного місця приходять жителі села, піонери. Гості села читають викарбувані прізвища погиблих земляків воїнів. Тут дають клятву на вірність молодожони. Низький уклін їм, нашим визволителям, що ціною свого життя відстояли незалежність нашої країни від іга гітлеризму. Повага і шана живим учасникам!.

Перші свої рейди розвідник Петро Сивокінь почав на Угорській землі. Туман чи дощ, сипав лапатий сніг чи дошкуляли морози, йшов він у глибокий тил ворога. Через хащі та яри, повз ворожу варту прослизав в села, зайняті фашистами. Після Перемоги гвардії сержант Сивокінь повернувся в рідне село Піски. Бувший розвідник, відчепивши від гімнастерки бойові ордени і медалі, сів за кермо трактора. Орав, сіяв, молотив хліб і знову орав. Працював помічником бригадира тракторної бригади, а нині один із кращих комбайнерів колгоспу Червоний партизан.

 Ті дні особливо запа­м'ятались. Наші резервні групи висунулися вперед каналу Москва — Волга і зайняли позиції, де стій­ко оборонялася 8-а гвар­дійська Панфіловська) дивізія. Був наказ: «Ні кроку назад». Фашисти почали обстрілювати на­ші позиції з гармат, вве­ли в дію авіацію і танки.  Багато товаришів у ці дні виявили себе спра­вжніми героями. Вони ви­тримали шестиденний бій і разом з іншими части­нами, погнали німців від Москви. Ми з пова­гою говоримо про тих, хто в грізну годину боротьби з фашизмом стояв насмерть, не шкодував най­дорожчого — життя для перемоги.

Василь    Гнатович    Корецький пройшов від Москви до Берліна і там закінчив війну. Він має багато бойових нагород: орден Леніна, два ордени Червоного Прапора, орден Суворова, Олек­сандра Невського і багато медалей... Війну закінчив генералом танкових військ. Зараз немає в живих В.Г.   Корецького..  А згадуємо ми його як хорошого  земляка, вірного сина   радянською    народу,   отчого   краю.

  Весна 1942 року. Німецькі літаки хмарою нависли над залізничною станцією Вишній Волочок.      Горіло місто, рвались палаючі цистерни з пальним, роями з свистом проносились розпечені кулі й снаряди. Рятуючи людей, в цю ніч у вогні найжорстокіших сутичок смертю хоробрих загинув комсомолець Микола Марченко. Бойові товариші і друзі поховали його з великими почестями.    Там під Москвою біля станції Вишній Волочок в живих квітах його могила, на мраморі якої ви-карбувано: «Вічна слава героям, які загинули  в боях за   свободу  і незалежність нашої Батьківщини»

...Скінчилася війна. Повернулися до мирної праці танкісти - гвардійці. А їх командир береже недоторканість соціалі­стичної Вітчизни, охороняє мирну твор­чу працю свого народу. Від солдата до генерала, від начальни­ка штабу батальйону до начальника шта­бу танкової армії — такий шлях прой­шов наш славний земляк. Відважний командир нагороджений 22 орденами і медалями. На його грудях орден Леніна, ордени Бойового Черво­ного Прапора, Суворова, Олександра Невського і інші. За виконання особли­во важливих завдань і успішне прове­дення бойових операцій полковник Ко­рецький має 16 подяк від Верховного Головнокомандуючого Збройними Сила­ми Радянського Союзу і лист вдячності від уряду України.

  Коли   фашисти   зненацька напали на нашу землю, Ми­на залишив плуг і взявся до зброї. Він був завжди там, де воїнам була потріб­на допомога санітара. За хо­робрість і відвагу Мину Йосиповича нагороджено ор­деном Червоної Зірки та ба­гатьма медалями. Він брав участь у визволенні Румунії, Угорщини, дійшов до Будапешта.   В роті, батальйоні, навіть в полку кожному солдату відома його хороб­рість і безмежна любов до пораненого бійця. На найнебезпечніших ділянках солдати бачили його з санітар­ною сумкою за плечима: то стрімко перебігаючого, то обережно переповзаючого від пораненого до пораненого.   Повернувшись у рідне село, воїн працював бригадиром рільничої бригади відбудовував зруйноване вій­ною   господарство.

 Но облик села в послевоенные го­ды все больше и больше меняется. Вместо бывшего глинобитного ветхо­го помещения земской четырехлетней школы выросло светлое и просторное здание школы-восьмилетки. Красив и уютен сельмаг. Гордость села — замечательное здание колхозного До­ма культуры. Мы, первые комсомоль­цы, когда-то приспосабливали под театр конюшню имения князя Остроградского. Теперь в Доме культуры есть где развернуться. Сюда приез­жают и артисты Полтавского обла­стного театра, и писатели на друже­ские встречи. В организации таких вечеров много помогает профессор Федор Всеволодович Попов, персо­нальный пенсионер, уроженец села Мануйловки. Его перу принадлежат книги «Рассказ о незабываемом», «Разгром деникинцев под Орлом», «Разгром Врангеля». Сейчас он ра­ботает над повестью о Маршале Со­ветского Союза Егорове.

Син селянина бідняка села Піски, бувший унтер-офіцер старої армії, одним із перших приєднався до тих, хто пішов за більшовиками. Він брав найактивнішу участь в роботі солдатських комітетів, а в роки громадянської війни – одним із організаторів радянської кавалерії. Коли закінчилася Громадянська війна в Криму, Ф.В. Омельяненко прибув на декілька днів в рідне село до батьків. Прибули до нього бойові друзі – партизани Андрій Тимошенко, Іван Верховський, Шутка Микита, Давид Загорулько.  Вони запросили свого товариша на облаву проти заклятого бандита Огняного. В цій операції на хуторі Вітки пуля Огняного попавши в саме серце Омельяненка , повалила на смерть героя.