Народився Семен Іванович Паськевич у 1887 році в селі Пісках в бідній селянській сім'ї. Безпросвітня нужда за­ставила батракувати його у поміщика Xapiнa. Розкіш i чван­ливість багатіїв з одного боку i бідність селян з другого визивали в серці хлопця пекучу ненависть до експлуататоpiв.  Користуючись великим авторитетом серед, бідняків, маючи високу переконаність у правоті ленінських ідей, він за ко­роткий час створив радянсько-партійний актив, на який спирався при проведенні в жнття директив партії i Радянського Уряду.

      Два літа - 1897 і 1900 рр. провів Горький в Мануйлівці. Багата природа, теплий помір­ний клімат, чудова ріка Псьол,  великий парк, в   якому   жив письменник, ліс, вишневі сади, чудові селяни-трудівники,   про яких він відгукувався з вели­кою любов'ю і повагою, - все це сприятливо позначилося на йото здоров'ї, на його душев­ному стані.   Зникли   кашель, безсоння, лихоманка, появився хороший апетит,   бадьорий   і життєрадісний   настрій.   Горьківська кипуча енергія вияви­лась з  небувалою силою.

На початку першої світової вій­ни І. Дряпаченка мобілізували. Він увійшов до складу особливого за­гону при штабі Південно-Західного фронту, працював над замов­леннями командування - писав портрети георгіївських кавалерів, робив зарисовки військового по­буту. Проте командуванню не спо­добались близькі стосунки Дряпа­ченка з місцевим галицьким насе­ленням, і художника переводять на Турецький фронт. Як тільки розпочалась грома­дянська війна, І. Дряпаченко по­вернувся в рідну Василівку. Слід додати, що в 1905 році він брав активну участь у революційних по­діях в рідному краї. Тоді худож­ник був заарештований і сидів у Кременчуцькій в'язниці.

В 1919 році армія Денікіна захопила Полтав­щину і вирушила на Курськ-Орел. Нависала за­гроза над столицею нашої Батьківщини - Моск­вою. В ті тяжкі для Батьківщини дні на заклик партії Семен Іванович Паськевич в складі Кре­менчуцького   партизанського   загону   відправляє­ться на боротьбу з Денікіним.      Повернувся С. І. Паськевич в рідне село в лю­тому 1920 року після тяжкого поранення під Ростовом-на-Дону. Очолив земельний відділ і партійну організацію Пісківського волвиконкому. 

...На околиці села, де сто­яли вітряки, ми підібрали ті­ло по-звірячому замордовано­го Романа Митрофановича Тарана.Минуло відтоді майже со­рок сім років. На сільському кладовищі під високою куче­рявою вишнею покоїться прах нашого улюбленого керівника народного хору, першого чер­воного агронома. Навіки я запам'ятав напис на свіжій могилі: «Прощай Романе , дорогий наш товаришу, друже, вічний революціонер! Справа, за яку ти боровся, не вгасне дові­ку!».

 ...А через два роки най­миту Олексію Бородіну було вручено свідоцтво про закінчення заочного інституту марксизму-ленінізму. А невдовзі йото, голову Пісківської коопе­рації - прийняли в партію.       Ніколи не забуде він того дня. Восени всім селом про­воджали хлопців в армію. Пішов в армію і Олексій Бородін. Звідти направи­ли в полкову школу, по­тім закінчив комуністич­ний університет імені Артема, інститут червоної професури.    Після війни Олексій Артемович Бородін знову зайнявся науковою роботою. Захистив дисертацію, став викладачем у Київ­ському державному уні­верситеті.

 Щоб оволодіти об’єктом фашисти кинули на його захисників тисячу мін і снарядів, бомбили з повітря,  кидались великими силами в яросні атаки. На треті сутки першого бою пала смертю героїв половина захисників. Загинув начальник гарнізону. Командування взяв на себе сержант Кривошака. ...Не вдалося тоді врятувати життя герою. Доставлений в мед санбат, він скоро помер. Але ворогу не удалося пройти до Ленінграду.  Радянський уряд високо оцінив мужній подвиг воїна, посмертно нагородивши його Орденом Леніна. Його ім’я навічно занесене в списки підрозділу, де він служив. А ленінградці, безсмертному солдату з українського села, спорудили мармуровий обеліск на могилі героя.

  Салютуючи тоді автоматними чергами, ми старалися про все на світі  забути, адже для того щоб радіти, зовсім не треба було розривати могилу спогадів. Ми всі були разом. І разом здобута Перемога була загальною. Застигнуті нею зненацька ми салютували в небо із автоматів за мертвих і живих. …Роком пізніше, тримаючи шлях додому я відвідав Піскаровське кладовище в Ктниці Виборжської сторони. Тут споруджено монументальний пам’ятник на честь 600 тисяч ленінградців, що загинули від бомбардувань та голоду. Нині горить вічний вогонь. Статуя скорботної, але сильної жінки, що уособлює Вітчизну  держить над братською могилою гілки дуба і лавра. 

 Свій бойовий шлях Корецький закінчив у Берліні. За війну він здійснив 428, бойових вильотів, перебуваючи в повітрі 1634 години 15 хвилин. Останній раз піднявся в небо в 1950 році на навчально-тренувальному літаку Богодухівського аероклубу ДТСААФ.  Промисловий Харків, який у війну льотчик бачив з повітря, коли штурмував позиції ворога, прийняв його як рідного сина.