Народився в селi Пашенна на Полтавщині. У 1816—1821 рр. навчався в Харківському університеті. В 1822—1827 рр. вдосконалював  математичну освіту у Франції: слухав математичні курси на Паризькому факультеті наук і в Коллеж де Франс, що дозволило йому називати своїми вчителями таких великих французьких учених, як О.Л.Коші, Л.Пуансо, Ж.Ф.М.Біне, Ж.Ш.Ф.Штурма, Г.Ламе. З 1828 р. М.В.Остроградський працював у Петербурзі: у Морському кадетському корпусі, з 1830 р. — в Інституті корпусу інженерів шляхів, з 1832 р. — професор Головного педагогічного інституту, з 1840 р. — професор Головного інженерного училища, з 1841 р. — професор Головного артилерійського училища.Праці М.В.Остроградського присвячено аналітичній механіці, гідромеханіці, теорії пружності, небесній механіці, математичній фізиці, математичному аналізу і теорії диференціальних рівнянь. Розвинув теорію хвиль на поверхні важкої ідеальної рідини (1826). Досліджував малі коливання пружних тіл (1829—1832).

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918p. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір.Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.

 Народився Іван Кирилович Дряпаченко 4 серпня (за старим стилем) 1881 року в селі Василівці Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Зараз це Козельщинський район. Батько – Кирило  Федорович Дряпаченко – колишній кріпак графа П.І. Капніста, який служив у його економії на посаді ключника. Уся історія села Василівка також пов’язана з Капністами. У селі в 1802 році було споруджено Трьохсвятительську церкву, у якій згодом й охрестили Івана. На час його народження Василівка з навколишніми селами належала Петру Івановичу Капністу (1830-1898 рр.), який як просвітитель-гуманіст відкрив шлях у велике мистецтво багатьом обдарованим дітям селян-кріпаків, серед яких був Іван Кирилович Дряпаченко .

Це було на початку весни 1918 року. Скористав­шись тяжким становищем Країни Рад, австро. німецькі війська, закликані буржуазно-націоналістичною Центральною радою, наче чорна хмара посува­лись на Україну. Цілий місяць з боями в Росію пробивався  12-й кінний корпус. В рідних селах на Полтавщині голова Військово-революційного комітету цього корпусу Федір Всеволодович Попов через місцевий революційний ак­тив залишав зброю: клинки, кулемети, патрони для озброєння червоних партизанів. Ф.В. Попов - наш земляк з Мануйлівки.

Творчість нашого талановитого земля­ка Івана Кириловича Дряпаченка - виз­начна сторінка в історії українського живопису, а його життя - прик­лад палкої відданості мистецтву, своєму народу. Він народився у селі Василівні на Полтавщині, де знаходився маєток графині Капніст, у якому був ключни­ком його батько Кирило Дряпаченко. Потяг до малювання відчув з дитячих літ.

  В період боротьби з денікінщиною Кремен­чуцький партизанський загін, при великій до­помозі кременчуцьких партійних і радян­ських органів, а також командування 14 Ар­мії, штаб якої розміщався в нашому місті, перетворився в крупне кавалерійське з'єднан­ня, громив білогвардійців в районі Кременчук – Хорол -  Золотоноша, аж до Чернігова. 

Не померкне у віках  слава про героїв гро­мадянської війни, що віддали своє життя за щастя народу, за владу Рад. Серед цих безсмертних ге­роїв почесне місце займають командири Червоної   Армії Се­мен Іванович Паськевич із се­ла Пісок, Леонтій Пилипович Геращенко із села Василівки. В бойовій     сім'ї       партизанів Кременчуцького   загону, в боротьбі з гетьманцями, німе­цькими окупантами, петлюрів­цями і денікінцями в 1918 - 1919 роках вони займали особ­ливе місце. 

...1920 рік був важким для молодої Країни Рад. На заході - білополяки, всередині респуб­ліки розгулювали куркульські банди, тероризуючи населення, вбиваючи активістів. В селах то­дішньої Кременчуцької губернії періодично з'являлись афіші, в яких самозваний отаман Лівобе­режної України Григорій Скирда закликав населення не коритись розпорядженням Радянської вла­ди, саботувати її заходи, попов­нювати банду «самостійників».

До Жовтневої революції я батракував у місцевого дя­ка Базилевича. Життя було собаче. І тому не раз хотів найнятись до іншого, хто б платив більше грошей. А де таких знайдеш, коли кожен хотів якомога менше запла­тити робочій людині за її працю. Інколи ж зовсім плат­ні не давали. За цілий рік заборгувався мені Базилевич. Хтозна, чим би все кінчилось, коли б не Великий Жовтень. Як тільки в Пісках встановилась Радян­ська влада, я звернувся за, допомогою до активіста Кос­тянтина Корецького. І лише після його втручання дяк ви­платив мені всю суму. 

1917 рік застав мене в Ру­мунії. Наша вій­ськова частина стояла в місті Окна. Коли до нас дійшла зві­стка про початок революцій н и х подій в Петро­граді і інших містах царської Ро­сії, всі солдати а один голос зая­вили: «Геть імпе­ріалістичну вій­ну! Мир народам!» і одразу почали роззброю­вати офіцерів. Був  створений революційний комітет, організатором якого стали Борисов і Локшин. За завданням партії їх було прислано в нашу частину для революційної роботи. До складу цього комітету увійшов і я. Мені доручили розповсюджувати серед солдат революційні листівки, які були привезені робітниками із Петрограда.