Село Манжелія (Маджала, Манджалія, Манджелія) – село Глобинського району, центр сільської Ради, якій підпорядковані села Вітки та Ламане. Розташоване на правому підвищеному березі річки Псла, за 45 км від райцентру, в 40 км  від промислового Кременчука, в 110 км від Полтави, та за 20 км від залізничної станції Галещина, 1166 жителів (1990р.).   Територія Манжелії була заселена ще в перші століття нашої ери. Протягом 1956-1963 рр. місцевими  жителями на території  села знайдено два зуби та гомілку ноги мамонта, а також  наконечник стріли, що говорить  про  життя в цих  місцях в  дуже давні  часи. Село поділяється на кутки (Григорівка, Луки, Маижелія та Поділ), які до 1962р. були самостійними пунктами. Назва вважається тюркського походження.

В квітні 1918 року село захопили німці, а з ними прийшли і їх ставлени­ки — зрадники-гетьманці та поміщики. Біднота Мануйлівки, Пісок і Манжелії повстали на боротьбу. Надзвичайно велике значення для розвитку партизанської боротьби проти окупантів і буржуазних націоналістів мав перехід через територію Манжеліївської волості частин 12-го корпусу, який проби­вався з Кам'янця-Подільського на територію Радянської Росії через окуповану німцями територію і, зокрема, через Полтавщину. Корпус залишив селянам ча­стину зброї.

Село Мануйлівка - розташоване поблизу річки Псьол, в 32 км. від залізничної станції Галещина на лінії Полтава - Кременчук і в 45 км. на північний схід від Кременчука. Село підрозділяється на дві частини - Нижню і Верхню Мануйлівки. Центр сільської ради знаходиться у Верхній Мануйлівці. Населення - 740 чоловік. У Мануйлівську сільраду входять села Дяченки, Харченки і Цибівка.   Землі, де розташоване село, були заселені здавна. Село Мануйлівка виникло ймовірно в XVII - початку XVIII століття. У документах, які дійшли до нашого часу, посилання на нього датована 1729 роком.

Село виникло на базі хуторів, відомих ще з 18 століття, серед яких був і козачий хутір Іванки (Бреусівка), що біля громадського колодязя, з лівого боку тракту Кобеляки – Кременчук. Першу назву поселення одержало від імені першопоселення Іванка, яке згодом перетворилося на прізвище. За даними ревізії 1859 року в Іванках (Бреусівці) було 14 дворів, а населення становило 177 чоловік (80 жінок, 97 чоловіків). У 1866 році в Бреусівці споруджена дерев'яна Свято-Троїцька церква, при якій існувала церковнопарафіяльна школа. У 1914 році замість старої, збудовано нову муровану церкву з дзвіницею. Ця пам'ятка культової архітектури знищена в 30-х роках ХХ століття.

Засноване в середині XVIII століття при озері Солоному. 15 червня 1743 миргородський полковник Василь Петрович Капніст отримав царську грамоту на територію Миргородського полку, заснував село Василівка у Манжеліївській дачі і дозволив селитися вихідцям із інших сіл.  Після його смерті у 1757 році село відійшло його синові - відомому письменникові і громадському діячеві В.В. Капністу, який у 1902 році збудував тут Трисвятительську церкву з окремою дзвіницею. При церкві діяли церковна бібліотека і школа грамоти.

«Наш рід, започаткований на грецькому острові Занте (Закінфос), південному в Іонійському архіпелазі, походить від Петра Капніссі. Його син Стома! телло з трьома спорядженими ним фрегатами, у складі ескадри венеціанського адмірала Морозіні, відзначився у битві при острові Левкадо. Венеціанські кораблі були оточені переважаючою турецькою потугою. Капніссі, який опинився поза оточенням, наказав своїм фрегатам підійти до трьох турецьких кораблів, захопити їх і підірвати. Так і було вчинено. Пожежа й загибель найбільших кораблів викликали в турків розгубленість, і Морозіні вийшов з оточення, завдавши ворожому флотові тяжких втрат. За цей подвиг Стомателло Капніссі дістав графський титул Венеціанської республіки як для себе, так і для нащадків. ..

Історія роду бере свій початок ще у сімнадцятому столітті, в далекій від Росії Венеції. Петро Христофорович Капніссі, який служив на той час полковником венеціанської армії, вважається родоначальником Капністів. Його син Стомателло змінив ім'я на Василя, а прізвище на Капніст переїхав до Росії в 1711 році ...По приїзду в Росію Василь Петрович влаштувався в Російську армію, де служив бригадиром. У 1757 році він загинув при виконанні обов'язків. Його син Василь став відомим письменником і політиком. Один з його синів - відомий письменник Василь Васильович Капніст. Із синів Василя Іван Васильович (пом в1860) був смоленським і московським губернатором, потім сенатором, а з онуків: граф Дмитро Олексійович (1837-1904) - директор Азіатського департаменту міністерства закордонних справ; граф Петро Олексійович (1839 (40?) - 1904) був посланцем в Гаазі, пізніше - сенатор, граф Петро Іванович (1830-1898) - письменник, поет і драматург. ГрафПавел Олексійович (нар. В 1842), піклувальник Московського навчального округу, надрукував у московських журналах кілька статей про класичному освіті та ін. Відомий також Олексій Павлович Капніст (1871-1918), начальник головного штабу ВМФ.

Василь Васильович Капніст народився 23 лютого 1758 року в селі Обухівці (тепер — Велика Обухівка) на Миргородщині в сім’ї військового. Його батько, миргородський полковник, загинув 1757 року на війні. Мати походила з української родини Дуніних-Борковських. Дитинство майбутнього поета минуло в рідному селі, серед чарівної природи поблизу ріки Псла. Виховання сина цілком взяла на себе мати, жінка, що зберегла винятково високий рівень української національної свідомості — сучасники розповідали, що навіть на аудієнцію у імператриці Єлизавети Петрівни, якої Софія Борковська була «милостиво удостоєна», вона з’явилась в українському народному вбранні... Але для Софії було цілком ясно, що передати малому Василеві любов до рідної України — ще замало. Потрібна справжня, грунтовна, класична освіта. І молода людина отримала її. Насамперед Капніст блискуче вивчив латину, німецьку, французьку мови, ознайомився зі світовою літературною класикою.  

Українська гілка роду Капніссісів іде безпосередньо від полковника венеційської служби Петра (с. ХVІІ ст.). Його син – кавалер св.Марка Стомателло – відзначився у 1684 році у бою при о.Левкада. За військові заслуги грамотою дожа Венеції Алоїзія Моченіго від 6 січня 1702 року йому надано спадковий графський титул. Онук Стомателло – Петро Христофорович, незважаючи на заборону венеційського уряду, озброїв загін добровольців для допомоги російському імператору Петру І під час Прутського походу 1711 року. Після невдачі цієї кампанії Петро Христофорович з сином Василем втекли під захист російського уряду.

Зростав А. Головко на багатій талантами полтавській землі. Тут у заможній селянській родині в с. Юрки Кобеляцького повіту (тепер у складі с. Хорішки Козельщинського району). У 1905 — 1908 рр. навчався у сільській школі, спробував сам складати вірші (російською мовою). Навчаючись у Кременчуцькому реальному училищі (1908 — 1914), мріяв про власну літературну працю. У 1912р. під впливом «Кобзаря» почав писати вірші українською мовою. 
Коли навчання вже фактично було закінчено і за родинним рішенням Головко мав скінчити ще один, додатковий, клас, який давав право на вчительську роботу, його несподівано виключили з училища за участь в таємному товаристві «Юнацька спілка» та за писання віршів українською мовою, вміщуваних у рукописному учнівському журналі «Рідна мова». Жив якийсь час на хуторі Поділ, куди переїхали батьки. Тоді ж спробував писати прозу (автобіографічна повість «З-за хмари»). Під час імперіалістичної війни вступає до Чугуївського училища прапорщиків, і після проходження короткого курсу навчання навесні 1915-го потрапляє на фронт. Брав участь у боях під Рава-Руською, дістав поранення.