Козельщинський Різдвяно-Богородицький жіночий монастир веде свою історію з 80‑х років XIX століття.  У той час у селі Козельщині Кобеляцького повіту Пол­тавської губернії (нині смт. Козельщина Пол­тавської області), за 3,5 версти від залізничної станції Ганівка Харково‑Миколаївської (тепер Південної) залізниці, знаходився маєток графині С. М. Капніст, уродженої Остроградської — дочки видатного українського вченого‑математика, академіка Петербурзької та кількох іноземних академій наук М. В. Остроградського.  А маєток їй дістався за дарчим заповітом від останнього власни­ка Козельщини, кобеляцького повітового предводителя дворянства 40–50‑х років ХІХ століття П. І. Ковельського — ровесника її батька.

Про останні дні життя Марії Володимирівни Капніст, на честь видужання якої було засновано спершу маленьку каплицю, а пізніше й Козельщинський Різдвяно‑Богородицький монастир, удалося дізнатися з листів  священнослужителя О.Г. Введенського до монахині- матері Антонії — у миру Ніна Миколаївна Желтовська (учасниця Великої Вітчизняної війни), яка в повоєнні роки перебувала в Полтавському Хрестовоздвижен-ському монастирі. Тривалий час вона листувалася із священнослужителем, у свій час відомим і в Полтаві церковним та громадським діячем О. Г. Введенським. Він в останній період свого життя мешкав у місті Троїцьку Челябінської області, а в роки громадянської війни проживав у Одесі, де доля звела його з Марією Володимирівною Капніст.

 Теперішній райцентр Козельщина як поселення засноване в І чверті XVIII столітті наказним сотником Кобеляцької сотні П.Козельським. У II чверті XIX століття його нащадок П.І.Козельський - предводитель кобеляцького повітового дворянства, не маючи своїх дітей, передав у дар свій маєток графині Софії Михайлівні Капніст (дочці видатного вченого-математика М.Остроградського). Її чоловік В.І.Капніст - внук відомого поета та громадського діяча В.В.Капніста. Разом із маєтком та землями у спадок Капністам перейшла родова ікона Козельських - Божа Матір.

«Наш рід, започаткований на грецькому острові Занте (Закінфос), південному в Іонійському архіпелазі, походить від Петра Капніссі. Його син Стома! телло з трьома спорядженими ним фрегатами, у складі ескадри венеціанського адмірала Морозіні, відзначився у битві при острові Левкадо. Венеціанські кораблі були оточені переважаючою турецькою потугою. Капніссі, який опинився поза оточенням, наказав своїм фрегатам підійти до трьох турецьких кораблів, захопити їх і підірвати. Так і було вчинено. Пожежа й загибель найбільших кораблів викликали в турків розгубленість, і Морозіні вийшов з оточення, завдавши ворожому флотові тяжких втрат. За цей подвиг Стомателло Капніссі дістав графський титул Венеціанської республіки як для себе, так і для нащадків. ..

Історія роду бере свій початок ще у сімнадцятому столітті, в далекій від Росії Венеції. Петро Христофорович Капніссі, який служив на той час полковником венеціанської армії, вважається родоначальником Капністів. Його син Стомателло змінив ім'я на Василя, а прізвище на Капніст переїхав до Росії в 1711 році ...По приїзду в Росію Василь Петрович влаштувався в Російську армію, де служив бригадиром. У 1757 році він загинув при виконанні обов'язків. Його син Василь став відомим письменником і політиком. Один з його синів - відомий письменник Василь Васильович Капніст. Із синів Василя Іван Васильович (пом в1860) був смоленським і московським губернатором, потім сенатором, а з онуків: граф Дмитро Олексійович (1837-1904) - директор Азіатського департаменту міністерства закордонних справ; граф Петро Олексійович (1839 (40?) - 1904) був посланцем в Гаазі, пізніше - сенатор, граф Петро Іванович (1830-1898) - письменник, поет і драматург. ГрафПавел Олексійович (нар. В 1842), піклувальник Московського навчального округу, надрукував у московських журналах кілька статей про класичному освіті та ін. Відомий також Олексій Павлович Капніст (1871-1918), начальник головного штабу ВМФ.

Василь Васильович Капніст народився 23 лютого 1758 року в селі Обухівці (тепер — Велика Обухівка) на Миргородщині в сім’ї військового. Його батько, миргородський полковник, загинув 1757 року на війні. Мати походила з української родини Дуніних-Борковських. Дитинство майбутнього поета минуло в рідному селі, серед чарівної природи поблизу ріки Псла. Виховання сина цілком взяла на себе мати, жінка, що зберегла винятково високий рівень української національної свідомості — сучасники розповідали, що навіть на аудієнцію у імператриці Єлизавети Петрівни, якої Софія Борковська була «милостиво удостоєна», вона з’явилась в українському народному вбранні... Але для Софії було цілком ясно, що передати малому Василеві любов до рідної України — ще замало. Потрібна справжня, грунтовна, класична освіта. І молода людина отримала її. Насамперед Капніст блискуче вивчив латину, німецьку, французьку мови, ознайомився зі світовою літературною класикою.  

Українська гілка роду Капніссісів іде безпосередньо від полковника венеційської служби Петра (с. ХVІІ ст.). Його син – кавалер св.Марка Стомателло – відзначився у 1684 році у бою при о.Левкада. За військові заслуги грамотою дожа Венеції Алоїзія Моченіго від 6 січня 1702 року йому надано спадковий графський титул. Онук Стомателло – Петро Христофорович, незважаючи на заборону венеційського уряду, озброїв загін добровольців для допомоги російському імператору Петру І під час Прутського походу 1711 року. Після невдачі цієї кампанії Петро Христофорович з сином Василем втекли під захист російського уряду.

Зростав А. Головко на багатій талантами полтавській землі. Тут у заможній селянській родині в с. Юрки Кобеляцького повіту (тепер у складі с. Хорішки Козельщинського району). У 1905 — 1908 рр. навчався у сільській школі, спробував сам складати вірші (російською мовою). Навчаючись у Кременчуцькому реальному училищі (1908 — 1914), мріяв про власну літературну працю. У 1912р. під впливом «Кобзаря» почав писати вірші українською мовою. 
Коли навчання вже фактично було закінчено і за родинним рішенням Головко мав скінчити ще один, додатковий, клас, який давав право на вчительську роботу, його несподівано виключили з училища за участь в таємному товаристві «Юнацька спілка» та за писання віршів українською мовою, вміщуваних у рукописному учнівському журналі «Рідна мова». Жив якийсь час на хуторі Поділ, куди переїхали батьки. Тоді ж спробував писати прозу (автобіографічна повість «З-за хмари»). Під час імперіалістичної війни вступає до Чугуївського училища прапорщиків, і після проходження короткого курсу навчання навесні 1915-го потрапляє на фронт. Брав участь у боях під Рава-Руською, дістав поранення. 

Народився в селi Пашенна на Полтавщині. У 1816—1821 рр. навчався в Харківському університеті. В 1822—1827 рр. вдосконалював  математичну освіту у Франції: слухав математичні курси на Паризькому факультеті наук і в Коллеж де Франс, що дозволило йому називати своїми вчителями таких великих французьких учених, як О.Л.Коші, Л.Пуансо, Ж.Ф.М.Біне, Ж.Ш.Ф.Штурма, Г.Ламе. З 1828 р. М.В.Остроградський працював у Петербурзі: у Морському кадетському корпусі, з 1830 р. — в Інституті корпусу інженерів шляхів, з 1832 р. — професор Головного педагогічного інституту, з 1840 р. — професор Головного інженерного училища, з 1841 р. — професор Головного артилерійського училища.Праці М.В.Остроградського присвячено аналітичній механіці, гідромеханіці, теорії пружності, небесній механіці, математичній фізиці, математичному аналізу і теорії диференціальних рівнянь. Розвинув теорію хвиль на поверхні важкої ідеальної рідини (1826). Досліджував малі коливання пружних тіл (1829—1832).

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918p. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір.Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.