Не померкне у віках слава про героїв громадянської війни, що віддали своє життя за щастя народу, за владу Рад. Серед цих безсмертних героїв почесне місце займають командири Червоної Армії Семен Іванович Паськевич із села Пісок, Леонтій Пилипович Геращенко із села Василівки. В бойовій сім'ї партизанів Кременчуцького з а гону, яким я командував в боротьбі з гетьманцями, німецькими окупантами, петлюрівцями і денікінцями в 1918 - 1919 роках вони займали особливе місце. Вони, та ще Роман Гнатович Бардаченко із села Мануйлівка, були старими кадровими робітниками, що пройшли революційну школу на заводах і шахтах.
У юнацькі роки обидва батракували в пошуках «кращого» життя пішли з рідного села і скоро влилися в ряди пролетарів. Паськевич на великому заводі Катеринослава, а Геращенко – на шахтах Донбасу. Повернулися додому в Лютневу революцію і стали відразу ж організаторами бідняцьких мас у боротьбі за владу Рад.
А коли в 1918 році, в травні я почав створювати Кременчуцький партизанський загін, вони очолили бойові групи Пісок і Василівки. Виконуючи різні бойові завдання, вони робили нальоти на каральні загони петлюрівців і денікінців та їх штаби, на залізничні ешелони, підривали шляхопроводи, склади. А коли наш Кременчуцький партизанський загін виріс у велику кавалерійську частину, по заклику Леніна, був перекинутий під Орел, де денікінські полчища стрімко наступали на Москву, і був переймемований в Червонокозачу кавалерійську бригаду, Паськевич і Геращенко командували взводами.
Це був найнебезпечніший період для молодої Радянської республіки. 14 країн міжнародного імперіалізму намагались розгромити Червону Армію, в крові потопити республіку робітників і селян. Ленін тоді писав: «Ніколи не було ще таких кровопролитних, жорстоких боїв, як під Орлом, де противник кидав найкращі полки, так звані «корніловські», де третину складають офіцери найбільш контрреволюційних, найбільш навчених, самих скажених в своїй ненависті до робітників і селян, що захищають пряме відновлення своєї особистої поміщицької влади». І враховуючи ту тяжку обстановку, яка тоді створилася, він говорив, що для воїнів Червоної Армії повинен бути лозунг — «Смерть або перемога». Наша кавалерійська бригада, в якій кістяком були партизани Полтавщини, прийняла на себе важкі удари білої гвардії, розгромила її, і першою увійшла у звільнений Орел. У цих боях Паськевич і Геращенко проявили беззавітну мужність і хоробрість, були прикладом для інших бійців і командирів. Ці чудові товариші пройшли бойовий шлях від Орла до Чорного і Азовського морів. В період звільнення від білогвардійців Донбасу наша кавалерійська бригада ввійшла в склад Першої кінної Будьонівської армії. В одному з боїв, в районі Манича, ми понесли тяжкі втрати. Були поранені Паськевич, Геращенко, Бардаченко, Назаренко, а також, і я. Деякий час знаходилися на лікуванні в Ростові, а поправившись від ран, повернулися в рідні місця, де по дорученню командування 11 армії (штаб якої розміщався в Кременчуці) і Кременчуцьких партійних і радянських органів я командував експедиційним загоном по боротьбі з бандитизмом на Полтавщині. Паськевич і Геращенко були політруками. Коли ж країна висуває новий клич: «Всі на Врангеля, смерть Врангелю!» я був знову призначений командиром кавалерійської бригади, а Паськевич і Геращенко, за рішенням Кременчуцьких партійних і радянських органів залишилися керувати зміцненням Радянської влади в рідних селах. Являючись уповноваженими Кременчуцького повітового парткому, вони очолювали земельний відділ Пісківської волості. Часи були важкими. На Білопольськім фронті ішли жорстокі бої під Варшавою і Львовом, а а новий ставленик Антанти – барон Врангель, вирвавшись із Криму, зайняв Таврію і намагався іти в новий похід на Київ і Москву. А в тилах обох фронтів на всій Україні, в тому числі і на Полтавщині, розгорівся ще небувалий пожар бандитизму, в огні якого гинули кращі радянські люди. Від рук бандитів полягли майже одночасно і мої бойові товариші. Смерть їх була настільки ж героїчною, як і увесь пройдений шлях на фронтах громадянської війни. В липні 1920 року С.І. Паськевича оточила в полі, поблизу рідного села, банда Мошинського. Схватили його озвірілі бандити. Знущаючись, на тілі вирізали зорі, і вже розтерзане тіло кинули на березі річки Псла, поблизу села Юрок. У ці ж дні поліг смертю хоробрих і Л.П. Геращенко. Та ж банда Мошинського раптово оточила його дім, що знаходився на лугу поблизу села Василівки. Нерівний бій - одного проти п'ятдесяти, точився декілька годин. Навіть поранений, він відстрілюватися. В охопленім полум'ям будинку дружина Леонтія, Геращенко Векла Йосипівна, перев'язувала йому рани. Через вікно рятував він дружину, сина Андрія, восьмилітню Настю, п'ятирічну Ганнусю, трьохрічну Дусю, а сам, коли вже почав падати дах – застрелився, аби вороги не взяли живим. Так загинули за наше прекрасне майбутнє Семен Іванович Паськевич і Леонтій Пилипович Геращенко. Їх немає з нами в ці дні, але та справа, за яку віддали іще на зорі Радянської влади своє прекрасне життя, житиме вічно. Для увіковічення пам'яті, імена героїв присвоєні Будинкам культури у їх рідних селах. Вже стільки літ пройшло, а слава про тих, хто віддав своє життя за торжество Ленінських ідей живе в серцях народу. Образи полум’яних більшовиків, вірних синів партії, їх непримиренність до ворогів Радянської влади, їх відданість і беззавітна любов до свого народу служитиме завжди яскравим прикладом наслідування для молодого покоління, що все вище здіймає знамено, підняте і полите кров’ю в ті незабутні роки. Ф. Попов, професор, бувший командир Кременчуцького партизанського загону, кавбригади і начдив 25-ї Чапаєвської дивізії Газета «Радянське село», № 104 від 02.11.1967 року Источник: http://Газета «Радянське село», № 104 від 02.11.1967 року | |
|
| |
| Просмотров: 492 | | |
| Всего комментариев: 0 | |