Головна » Статті » З ІСТОРІЇ СЕЛА ПІСКИ » СТАТТІ ПРО СЕЛО

БОЙОВИЙ ШЛЯХ КРЕМЕНЧУЦЬКИХ ПАРТИЗАН

 На початку травня 1918 року після пере­дачі радянському командуванню в районі Бєл­города частин 12 армійського корпусу, в яко­му я був головою Військово-революційного комітету, я повернувся на Полтавщину для організації партизанської війни проти німець­ких окупантів і гетьманщини. Час був тяж­кий. Старости, спираючись на багнети окупан­тів і куркульської банди, чинили звірячі роз­прави над робітниками і селянською біднотою. Вони відбирали у селян землю і повертали її поміщикам, окупанти забирали все, що мож­на було забрати, і вивозили в Німеччину. Міста і села «прикра­шались» шибеницями. Більшовики і радянсь­кі активісти були ого­лошені поза законом. Через сестру Ірину мені швидко вдалося організувати першу зу­стріч з місцевими ак­тивістами: матросом Савою   Пилипейком (з Омельника), Семеном Паськевичем, Андрієм Тимошенком, Степаном Литвиненком (з Пі­сок), Леонтієм Геращенком (із Василівки), Іваном Налісним, Романом Бардаченком, Ві­рою Вшинською, Тимофієм Сьомиком і Ва­силем Литовченком (з Мануйлівки), Федором Білогубом, Іваном Омеляненком (з Манжелії) та інш. З цими товаришами, які склали ядро Кременчуцького партизанського загону, ми і почали створювати бойові партизанські гру­пи. Спершу ці групи обмежувались «малими» діями. Вночі нападали на штаби каральних загонів, підривали склади і залізничні ешело­ни, протидіяли збору і вивозу в Німеччину продовольства, машин і сировини. Багато операцій аж до осені 1918 року ми здійсню­вали малими групами партизан, які жили в селах, як звичайні селяни, і тільки вночі по наказу свого командира збиралися у визначе­ному місці, де одержували інформацію і бойо­ві завдання.

В своїх бойових справах ми керувалися вказівками Кременчуцького підпільного комі­тету більшовиків.

Восени 1918 року на Україні створилася сприятлива обстановка для масового повстан­ня робітників і селян. Регулярні українські частини Червоної Армії наступали зі сходу, а партизани вдарили по тилах гетьманців і ні­мецьких окупантів, а потім - і петлюрів­ської Директорії і в кінці 1918 року звільнили від них рідну землю. Наш загін разом з ра­дянськими військами зайняв Кременчук.

В період боротьби з денікінщиною Кремен­чуцький партизанський загін, при великій до­помозі кременчуцьких партійних і радян­ських органів, а також командування 14 Ар­мії, штаб якої розміщався в нашому місті, перетворився в крупне кавалерійське з'єднан­ня, громив білогвардійців в районі Кременчук – Хорол -  Золотоноша, аж до Чернігова.

На  початку вересня 1919 року, коли центр другого походу Антанти проти молодої рес­публіки    Рад перемістився    на    Орловсько-Курський напрямок і створилася безпосередня загроза Москві, наш загін по зову великого Леніна   був   переправ­лений   під Орел.    Тут він   був організований в червоно - козачу ка­валерійську     бригаду. Командиром     бригади було призначено мене, командиром     першого кавполка - партизанам з с. Омельник, учасника   штурму    Зимового  палацу Саву Івановича Пилипейка, командиром другого-партизана з Пісок Федора Олександровича   Омеляненка, командирами ескадронів і взводів були при­значені головним чином кременчуцькі парти­зани.  

Кавалерійська бригада,   взявши участь   у. вирішальних боях по розгрому денікінців, а потім громлячи білополяків і врангелівців (в тому числі під Каховкою   і   на Перекопі вкрила себе невмирущою   славою.   Героїчні подвиги кременчуцьких партизан на фронтах громадянської війни описано в IV томі «Історії громадянської війни в СРСР», а також в багатьох виданнях про ті буремні часи, в то­му числі і в моїх книгах «Розповідь про не­забутнє»,   «Розгром денікінців   під Орлом», «Богатирі Сиваша і Перекопу» і інших.

Після завершення громадянської війни, кременчуцькі партизани, які залишились в живих, повернулися до рідних місць, продов­жували знищувати багаточисельні куркуль­сько-махновські банди, а пізніше взяли ак­тивну участь в радянському і колгоспному бу­дівництві.

Відтоді минуло багато часу. Багато кремен­чуцьких партизанів не повернулося з походів.

Але велика справа, за яку загинули смертю хоробрих, живе і вічно буде жити  

 

Ф. Попов,  професор,  бувший  командир  Кременчуцького  

 партизанського загону,   кавбригади  і  начдив   25-ї  Чапаєвської дивізії

Газета «Перемога»  від  06.11.1967 року



Джерело: http://Газета «Перемога» від 06.11.1967 року
Категорія: СТАТТІ ПРО СЕЛО | Додав: Profesor (17.03.2013) | Автор: Попов Ф.В.
Переглядів: 160 | Теги: Революція 1917р., Газета Перемогаі, стаття, Попов Ф.В., Піски, Село | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: