Мальовниче село Піски розкинулось понад стрімкою річкою Пслом.  Його заснував Василь Петрович Капніст (батько поета Василя Васильовича Капніста), на землях «пожалуваних» йому царським указом від 15 червня 1743 року.  Старий центр Пісок був розташований в поселенні Підварки яке виникло в 1У-У столітті до нашої ери на лівому березі Псла. Грецькі купці часто зупинялися на лівому березі річки варити їжу. Звідси і назва - Підварки.  До Великої Жовтневої  соціалістичної революції кращі орні землі, луки і ліси навколо села належали поміщикам Меретинському, Кусковій, Цветаєвій,  Бобру та куркулям  Гаврильцям, Долинським, Первакам та іншим.  Багатії мали 1500 десятин, а на селянський двір припадало в середньому по одній-дві десятини. Це в середньому, а загалом – третина пісківців не мала й сажня землі.  На десять дворів була одна корова, на п’ять-одна конячина. Податки на селян накладали непосильні, за несплату часто продавали з молотка жалюгідне майно.  Бідність, голод, безправ'я штовхали селян на боротьбу з своїми гнобителями.

   Під впливом революційно­го руху на Україні 1905-1907 років повстали пісківці.    Вони палили куркульсь­кі садиби і хліб в скиртах, нападали на царських чинов­ників.   Учасник цих подій Роман Ларіонович Михайленко роз­повідає: «...Керували револю­ційним виступом Михайло Якович Краснокутський, Дмитро Силович Михоль, Михайло Григорович Первак. Вони        зустрічалися  з  О.М.  Горьким. У  1905  році жителі  Пісківської      волості    обрали  М. Я. Краснокутського,  І.Я. Паськевича, К. П. Жиденка, М. Г. Первака і мене  делегатами окружних Установчих зборів, які мали відбутися в місті Кременчуку.   Головуючий на зборах М. Я. Краснокутський і хорішківський делегат Устенко різко виступили проти царя, вимагали розподілу землі. Більшістю голосів була прий­нята постанова, яку запропо­нував Устенко. Але голова окружної управи Милованов відмовився її підписати, за­явивши, що вона занадто ре­волюційна і образлива. Наші надії були обмануті. Незадоволені повернулися в село делегати.

  Минали дні, настала осінь. По селах  ходили тривожні чутки. То тут, то там спала­хували панські й    куркуль­ські  оселі,  свічками горіли панське сіно і хліб у скиртах.  До волості приїхав уряд­ник — читав маніфест царя від 17 жовтня. Розгнівані се­ляни не вірили обіцянкам. Вони вигукували образливі слова, а потім стягнули уряд­ника з трибуни і обірвали по­гони на його мундирі.  Ти не свій одягнув мун­дир, а наш, политий потом і кров'ю, — заявив Красно­кутський.          А потім сталося несподіва­не й жахливе. У село вступи­ли озброєні козаки. Коман­дував ними генерал-губерна­тор Штерич. Карателі зігна­ли селян на площу біля цер­кви, і почалася розправа Краснокутського, Михоля, Долинського і дочку попа Крем'янського з Мануйлівки заарештували.          Коли ця чутка дійшла до Василевських селян, то вони на дорогах, що вели в село звели барикади з борін. Але козаки все одно вдерлися у село. Багато кого тоді від­правили в Сибір. Багато се­лян загинуло в засланні...»

   1917 рік у Пісках впер­ше з'явились великі групи демонстрантів. Тут зібралися робітники, які будували Гришено - Ровенську залізницю, фронтовики, які повернулися із шпиталів. Колони органі­зовував і вів Микола Первак, син великого багача. Він красномовно виголошував ло­зунги — «За волю без ца­ря!», «За перемогу у війні над Німеччиною!», «За бра­терство всіх селян!». А в на­товпі вигукували: «Геть вій­ну!», «Землю бідним!».   Колона демонстрантів пі­дійшла до волості й школи. З вікон полетіли портрети царя, а діти збирали ці шматки, бігали і гукали «Скинули царя».   З цього часу в селі кожен день збиралися селяни, мі­тингували, сперечалися...

  Бідні вимагали поділити землю,    а багаті кричали:   «Власність  землі недоторкана!». Одного    разу  на мітингу після есерівських   промовців на трибуну    піднявся широ­коплечий, середнього зросту вусань:

-          Тут багачі кричали за війну до переможного кінця, за братство бідних і    бага­тих,    за волю... Солдати-фронтовики знають, що таке війна. Народ змучений злид­нями і    безправ'ям. Тому більшовики за те, чого ви­магають робітники, солдати і трудове селянство. А вони  вимагають: «Геть грабіжни­цьку війну, вигідну для ро­сійських, німецьких і всяких інших буржуїв! Земля тим,  хто на ній працює!  Волю робітникам і селянам!»

-          «Багачі тут кричали, що вони за волю. За волю й ми, тільки різну. Ми за во­лю пролетарську, нашу, а вони, багачі, за свою, буржуазну. Ждати ми не буде­мо, а створимо селянський комітет, поділимо землю, а на весні засіємо».  Так виступив перед одно­сельчанами наш пісківський хлібороб Семен Іванович Паськевич - згадує Михайло Різник.

   У цьому році пісківці вперше святкували маївку. Був червоний прапор, на якому хтось вишив «Проле­тарі всіх країн, єднайтеся». Паськевич виголосив промо­ву, потім залунала пісня «Сміло у ногу рушайте». Підхопили її спочатку не­сміливо — не знали ні мотиву, ні слів. А потім во­на зазвучала сильніше і попливла  над селом.   Великий мітинг відбувся в центрі села 4 травня 1917 року. На ньому висту­пив від більшовиків наш земляк Федір Всеволодович Попов.   Під  керівництвом    С.І.  Паськевича     в   селах волості  створюються  селянські комітети.        Бідняки поча­ли   ділити    поміщицькі і куркульські землі.   Глибокої осені 1917 року в Пісківській волості вста­новилась Радянська влада. До складу волосного ревно­му ввійшли С.І. Паське­вич, бідняки й колишні фронтовики: Терентій Гирман, Федір Товстоп'ят, Анд­рій Тимошенко, Микола Рибка, Олександр Романко, Демид  Таратута, Дмитро  Рудецко, Антон Кальницький, Роман Бардаченко,Степан Товстоп'ят, Захар Зіненко. Першим головою ревкому був Терентій Матвійович Гирман, його заступником - Степан Демидович  Таратута.  С. Д. Таратута був без­ партійний та дуже мудрий селянин, його розповіді про Перший Всеукраїнський з'їзд Рад, який відбувся 25 грудня 1917 року в Харко­ві, справляли великий вплив на селян.

  Навесні 1918 року в на­шому селі, як і скрізь, го­тувались до виборів в Уста­новчі збори. Куркуль Андрій  Якуба бігав із хати в хату і наказував: - Голосуйте за список № 2, за партію, «хліборо­бів - собственників».    

  А на сільському сході звучали полум'яні заклики секретаря більшовицької ячейки Семена  Паськевича:  - Не слухайте ви таких,як Якуба. Нашій бідноті з ними не по путі. Партія більшовиків, товариш Ленін борються за те, щоб земля стала загальнонародною власністю.   Щоб  вона  перейшла в руки справжніх тру­дівників.

  Вслід за ревкомом був створений комітет бідноти. Першими його членами ста­ли: Федір Сидоренко, Ми­хайло Кібальник, Андрій Корецький,  Павло Коноваленко, Дмитро Жиденко. Але зрадницька Центральна Рада привела на Україну, німе­цьких та австрійських оку­пантів. На їх штиках три­мався кривавий режим геть­мана Скоропадського.

  На початку квітня 1918 року через наше село по­верталися з Південно - Західного фронту революційні полки 12 армійського кор­пусу, їх очолював наш зем­ляк, голова Військового - ре­волюційного комітету біль­шовик Федір Всеволодович Попов. Частини цього корпусу за­лишили для активістів зброю: гвинтівки, шаблі, ку­лемети, патрони... Цю зброю ховали в лісі сільські акти­вісти й керівники місцевого ревкому: Т. М. Гирман, його заступник Д.С. Тарату­та, більшовик С. І. Паськевич, О. П. Литвиненко, М.  І. Рибалка та інші.   У цей час в село з чіт­кою програмою повернулася делегація багатіїв. Дізнав­шись, що комітетники озброїлись, вони негайно по­відомили в Кременчук. І другого дня до сходу сонця на село були наведені куле­мети німецьких окупантів. Німецькі офіцери поста­вили вимогу негайно здати зброю,   повернути поміщикам і куркулям відібрану зем­лю, вивезти на станцію про­довольство.  Місцеві активісти пішли в підпілля і готувалися до повстання. Зброю ніхто не здавав, землю поміщикам не повертав, продовольство на станцію не вивозив.

  Окупанти поставили голов­ним старостою австрійського прапорщика Прочинського, який був лютим ворогом на­шого  народу.

   Вслід  за  окупантами     в село   вступили   карателі-гайдамаки.    Карний  загін роз­містився  в  маєтку     Остроградського    в   Манжелії    і знайшов підтримку в місце­вих куркулів.    З них була створена збройна банда хлі­боробів  -  власників.   Засви­стіли    нагайки    по   спинах незаможників. Від брудних рук бандитів загинули кра­щі борці за народне щастя — Костянтин Іванович Корецький, Тихін Юхимович Григоренко, Федір Левкович Сидоренко, Максим Васильо­вич  Зіненко.    Пригодилась тоді зброя. Пішли в ліси пісківці: акти­вісти,  колишні  фронтовики, незаможники.

   Сигналом до бою був постріл, який пролунав над селом Манжелією.       Це здійс­нив смертний вирок Іван Панасович Верховський. Він покарав лютого ката Самойленка, начальника гетьман­ської варти.    У середині травня в на­ших місцях з'явився Федір Всеволодович Попов, який формував у селах Полтав­щини партизанський загін. У Пісках була створена бо­йова група партизан, коман­диром якої став Семен Іва­нович Паськевич. До групи увійшли Р.Г. Бардаченко, Т.Ю. Григоренко, Л.Д. Долинський, 3. П. Зіненко, А. Д.  Кальницький та інші.   Пісківська партизанська група була добре озброєна гвинтівками, патронами, шаб­лями, кулеметами. Горіла  земля під ногами німецьких окупантів. Тікали гетьманці й петлюрівці, при­тихли куркулі. Пісківська і Манжеліївська волості фактично були радянськими. Лише в період денікінщини куркулям вда­лося знову трохи попанува­ти.

  Партизани брали участь у великих  операціях,   які  про­водив   партизанський загін. Партизанами командував Ф.   В. Попов.   Партизани руй­нували   колії,   мости,   напа­дали   на  бандитів, які  ота­борились на станції Гребін­ка.  Діяли вони й в Оболонському  і    Чорнобаївському районах,  діставали аж  до Києва.    А коли наш Кременчу­цький загін виріс у велику кавалерійську частину, то за наказом Леніна був пе­рекинутий під Орел, де денікінські полчища стрімко наступали на Москву. Загін назвали пізніше червонокозачою кавалерійською брига­дою, якою командував Ф. В. Попов. Командирами полків і ескадронів були старі кадрові робітники, що пройшли революційну шко­лу на заводах і шахтах. Се­ред цих легендарних командирів були уродженці Пісок: С.І. Паськевич, Р.Г. Бардаченко, О.Г. Ро­манно, Л.П. Геращенко. Ф.В.   Омеляненко.

   Під   час   звільнення   Донбасу від білогвардійців бригада Попова  ввійшла  до складу  Першої   кінної     Будьонівської армії. В одному з боїв у районі Манича бу­ли   поранені   Попов,   Паське­вич,    Геращенко,    Бардачен­ко. Деякий час вони лікува­лись у Ростові, а поправившись   від   ран,   повернулися в   рідні  місця.      Попов став   командувати  експедиційним   загоном     по боротьбі  з  бандитизмом   на Полтавщині.  Паськевич і Геращенко спочатку працюва­ли політруками в цьому за­гоні, а згодом, за рішенням партійних органів,  керували зміцненням  Радянської вла­ди  в    рідних  селах. Вони були   уповноваженими   Кре­менчуцького повітового парткому, а пізніше очолили зе­мельний відділ Пісківської волості.

   Високо оцінив Радянський уряд подвиги пісківців у ро­ки громадянської війни. На честь 50-річчя Великого Жовтня Указом Президії Верховної Ради СРСР на­городжені: Орденом Леніна — Ф. В. Попов,    Орденом Чер­воної Зірки — І. О. Верховський, медалями «За відвагу» — 3. П. Зіненко,  А. П. Тимошенко, О. Г. Романко.

  Восени 1919 року Червона Армія повністю очистила всю лівобережну Україну від денікінців. З тих пір у Пісках остаточно утверди­лась Радянська влада.

  У 1920 році біднота Піс­ківської волості вперше за­сіяли одержану від Радянсь­кої влади землю.  А на по­чатку літа на сінокосі, де працювали наші комунари, банда схопила і по звірячо­му закатувала Семена Івано­вича Паськевича.

           - Куркульня озвіріла, — згадує про бій з бандою Ан­дрій Троїцький.     Бій ішов ві­сім годин. Банда налічувала сотні багнетів і ескадрон ка­валерії. Наших же зібрало­ся жменька. Очолював за­гін Іван Опанасович Верховський. На самій вершині «Церковної гори», червоні зуміли відбити не тільки багато численні    атаки противника, але й примусили бан­дитів відступити.

         - Гуляли банди Махна по Україні. Жахливі, нечувані чинили вони над мирними людьми. Не мину­ли анархісти і нашого села. Почалася жорстока різня, — згадує колишній заступник голови ревкому, Федір Якимович Товстоп'ят. — Кожного, хто був одягнутий у військо­ву форму бандити нещадно катували.

   У ці першотравневі дні 1921 року геройські загину­ли комуністи: народний учи­тель і агроном Роман Митрофанович Таран, завідую­чий продвідділом Олексій Тимофійович Діденко, комі­сар Червоної Армії Антон Григорович Михайленко, мі­ліціонер Пісківської волос­ті Артем Пилипович Геращенко. Загинув від бандитсь­кої кулі і герой громадянсь­кої війни, вірний син партії Федір Володимирович Омеляненко.

  Відгриміла громадянська війна. У селі значно зміцні­ли сили партійного і радян­ського активу. Волревком очолив Дем'ян Андрійович Хоменко, партячейку — Ро­ман Гнатович Бардаченко, комітет незаможних селян — Микола Іванович Рибка. Були створені комсомольсь­ка ячейка, профспілкова організація, жінвідділ. Від­новили свою роботу і зміц­нились кредитне і споживче товариства.  На початку 1921 року комсомольці створили сільсь­кий клуб і хату читальню, організували самодіяльний театр. Клуб і комсомольсь­ку ячейку очолили два пре­красні організатори — Се­ни Романко і Андрій Троїць­кий. Завдяки їм сільський клуб стає активним пропа­гандистом політики партії. Тепер, крім бесід і лекцій яро поточний момент, селя­ни могли подивитись виста­ву, побувати на концерті. 3 доповіддю «Вітчизні слу­жити - священний обов'язок» виступив голова сільської Ра­ди Д.Г. Носоненко. Навколо    клубу гуртувався актив. Пізнього вечора сюди збирались на репетиції, а вранці виконували числен­ні доручення комнезаму, во­лосного партійного комітету, спілки молоді.   Майже всі комсомольці були бійцями частин особли­вого призначення. Вони ви­являли лишки хліба в кур­кулів. Значну допомогу молодим митцям з сільського клубу подавали вчителі: Роман Митрофанович Таран, Федо­ра Павлівна Покотило, Оле­на Михайлівна Первак, Дарія Василівна Романко, Варвара Купріянівна Вощинська,  Поліна Морозова.    Комсомольська ячейка    і молодь піклувались про ді­тей, що прибули в наше село з голодуючих районів Поволжя.

  Коли Ленінська партія ки­нула клич: «Геть непись­менність», за букварі в школі лікнепу сіли і пісківці. Учні, серед яких були 40-50 - річні селяни, на клаптиках паперу виводили олівцем, зробленим із свин­цю, літери і цифри. На весь лікнеп був лише один буквар. Він переходив з рук в руки. На стінах клубу, хати - читальні, крамницях висіли яскраві плакати: «Непись­менність -— ворог Радян­ської влади», «Письменний, навчи неписьменного». Велику роботу по лікві­дації неписьменності і орга­нізації в селі   першої семи­річки проводив завідуючий відділом освіти при волвиконкомі Тимофій Павлович Біланенко, народний учи­тель, комуніст Роман Мит­рофанович Таран, політрук всеобучу Андрій Семенович Троїцький.

   Багато води спливло від­тоді. Виросло і зміцніло се­ло. Нема тепер тут непись­менних. А пісківці і досі з щирою вдячністю згадують перших своїх учителів Ро­мана Митрофановича Тара­на, якого зарубали махновці в 1921 році, Тимофія Павловича Біланенка, нині за­служеного лікаря Україн­ської РСР, Андрія Семено­вича Троїцького, персональ­ного пенсіонера, члена спіл­ки журналістів СРСР, Парасковію Андріївну Корецьку, викладача Київського університету.

   З любов'ю розповідає про ті буремні й романтичні ро­ки Андрій Семенович Трої­цький:    «... Перша  в   Пісківській волості комсомольська ячейка.   Перші комсомольці:  Сеня Романко- молодший брат червоного  партизана   Олек­сандра Романка, Андрій Михайленко,     Тимофій Гаврилець - син середняка, Поліна Морозова - вихователька дит­будинку,  Митя  Омеляненко - бідняк із бідняків, Костя Безсалий - син бідної вдови, Павло Береговий, Митрофан Рябуха,  Катя Таранда,   Міша Резнік.  Кожному по сім­надцять, вісімнадцять років. У приміщенні колишньої церковно - приходської шко­ли ми обладнали комсомоль­ський клуб. Хлопці штука­турили стіни, дівчата біли­ли.      На одному простінку бу­ла намальована велика зем­на куля, а під нею напис: «Мы путь земле ука­жем новый. Владыкой мира будет труд». На   другому    відтворили серп і молот   в обрамленні пшеничних колосків. Під емблемою чітко виписали: — Серпом зіжнем лани  широкі! І нагодуєм тих братів, що нам скували кращу долю і  сплюндрували всіх катів.         Допомагали комсомоль­ці разом з активістами - не­заможниками відшукувати і хитро замасковані ями з куркульським хлібом, від­правляли цей хліб у Моск­ву й  Петроград. В одній з таких операцій   на пісківських хуторах ледь   не загинув від куркуль­ської  кулі  Сеня  Романко.  А ще ми допомагали сі­м'ям червоноармійців.  Заго­товляли дрова    для школи, діставали продукти для  ді­тей. Ставили спектаклі, і то не тільки в своєму селі,    але і в сусідніх — Манжелії, Олсксандрівці, Мануйлівці, Пісківських хуторах. Ус­піх був величезний.   Квитки ми продавали не за гроші   бідняки (тоді  були  мільйони),  а за госп.хліб,  зерно. Весь  збір  від­правляли до млина, а  звід­ти в дитбудинок. У клубі ми регулярно чи­тали лекції, доповіді, про­водили бесіди. А головне — лікнеп. Навчали грамоти у всіх трьох кімнатах клубу. Ходили до людей прямо до­дому і там займалися з ни­ми. Пам'ятаю, до нас у клуб прийшов Микола Безсалий, який тільки - що прибув з Харкова. Він зробив блис­кучу доповідь про міжнарод­не і внутрішнє становище. Просто не вірилося, що це наш Коля, виходець із сім'ї наймита. Микола   Безсалий    потім закінчив педагогічний інсти­тут,  вчителював у Донбасі. Одержав   вищу педагогічну освіту і  Митя Омеляненко. Він зараз вчителює у Віль­нюсі,  де залишився    після Великої    Вітчизняної війни. Альоша Бородін    тепер за­відує      кафедрою      історії КГІРС Київського державно­го університету. Від нас пішов в армію Вася Корецький. Став генера­лом. Пам'ятаю, при царі в на­шій волості було два чоло­віки з середньою освітою — священик і його брат, що закінчив учительську семіна­рію. З вищою — жодної лю­дини. А які освічені люди вийшли за роки Радянської влади із Пісок."

  Пісківський клуб був зав­жди рупором ідей партії, пропагандистом. Таким він залишився і в 1927 році, ко­ли партія взяла курс на ко­лективізацію сільського гос­подарства. Тут працювали атеїстичний, музичний, дра­матичний, хоровий гуртки.    Коли у 1928 році члени товариства по спільному об­робітку землі придбали трак­тор «Інтернаціонал» і моло­тарку, комсомольці в наоч­ній агітації вміло використа­ли цей факт. Техніка красномовно агітувала за Радянську владу.

  Завдяки умілій пропаган­ді сільбуду сотні селян пе­реконувалися у перевагах     соціалістич-них методів гос­подарювання.

 Весною 1930 року селяни - організували колгосп, організаторами його стали А.П. Тимошенко, І.І. Черкас, С.П. Литви­ненко, П.П. Троцький, А.В. Мохтан, Р.Г. Бардаченко.   Першими членами колгос­пу стали: О. А. Корецька, П. П. Мусієнко, М. П. Паськевич.       Колгосп назвали «Черво­ний партизан» на честь за­гиблих партизанів у роки громадянської війни.   Пер­шим його головою став С. П. Литвиненко. На час засну­вання колгосп об'єднував 33 господарства.    Повна колективізація за­вершена у 1933 році.  Колгосп мав міцну мате­ріальну базу.  Однією з най­більших в районі була коне­ферма, молочнотоварна фер­ма, свиноферма.    За зразкове господарюван­ня, дострокове виконання державних поставок з 1932 по 1935 рік колгосп «Черво­ний партизан» і Пісківська сільська Рада утримувала Перехідний Червоний пра­пор.

   Великі зміни відбулися в культурному житті села.    Уже в довоєнні роки в селі пра­цювала семирічна школа, було два клуби: сільський і піонерський, бібліотека, ам­булаторія, родильний буди­нок, баня, побутові майстер­ні.

   У селі працювало 14 вчи­телів, два фельдшери, агро­ном, зоотехнік та інші спе­ціалісти з вищою і серед­ньою освітою.

 У клубі демонстрували кіно, працювали гуртки ху­дожньої самодіяльності. Кол­госпники    жили заможно.

   У роки тяжких випробу­вань, коли фашисти напали на нашу Вітчизну,    разом з усім народом на захист за­воювань Великого Жовтня стали і наші пісківці.

   У   короткий час майже триста  пісківців пішли й ря­ди Червоної армії. Двадцять сімей евакуювались у глибо­кий тил і там працювали для фронту. Переможний шлях пройшли старі кому­ністи: генерал-майор В. Г. Корецький, полковник А. Г. Рогізний, підполковник Д. Ф. Омеляненко, старший лейтенант М. М. Резнік, А. П. Тимошенко. За зразкове виконання бо­йових завдань, доблесть і ге­роїзм, близько двохсот пісківців — солдатів і офіцерів Радянської Армії — удо­стоєні  урядових  нагород.   Серед воїнів, які особли­во відзначились, ми бачимо капітанів Троцького і Байбуза, старших лейтенантів Жиденка і Різника, старших сержантів Божка і Кармазіна, рядових — Землянського, Куриса і Гаврильця. Про бойові будні пісківців розповідають фронтові газе­ти.

   Під час тимчасової окупа­ції села з 13 вересня 1941 року  до 27 вересня 1943 року пісківці чинили актив­ний опір фашистам.  Вони ховали хліб, сабо­тували поставку продуктів для гітлерівської армії, ухи­лялися від виїзду до Німеч­чини.  Колишній червоний партизан Павло Пет­рович Троцький очо­лив групу народних месни­ків. На їх слід напали гес­тапівці, герої загинули смер­тю хоробрих. 

  Давно відгриміли громи Великої Вітчизняної війни. Солдати-пісківці повернули­ся додому, знову стали до мирної праці.  Але не всі... 160 односель­чан у боях за Батьківщину,    за її свободу і незалежність віддали найдорожче —своє життя. Та пам'ять про них, про їхні героїчні подвиги ні­коли не померкне.            

   У центрі Пісок високо в небо піднявся монумент Віч­ної слави. Це пам'ятник батькам, синам, братам і дочкам, друзям і близьким, які полягли смертю хороб­рих у битвах з ворогом. Це пам'ятник тим, чиї імена назавжди золотими буквами занесені до Книги вічної сла­ви, тим, хто ніколи не повер­неться додому. Кожного року 9 травня до могили воїнам приходять пісківці. Найкращі квіти лягають до підніжжя па­м'ятника...    Відбудову села починали з руїн.   Коли під натиском Радянської    Армії фашисти стали  ганебно  тікати,   вони запалили  село, постріляли худобу,  що забрали в кол­госпників,      знищили увесь сільськогосподарський ре­манент.  У селі залишилось декілька чудом вцілілих ко­рів та дві коняки. Але ро­ботящі  руки  своєю  невтом­ною працею невпізнанно змі­нили вигляд села.    Досить сказати,    що в післявоєнні роки збудовані тваринницькі ферми,  сотні  будинків  для колгоспників.  Загальна жит­лова площа становить 15 600 квадратних метрів.    

Зростає благоустрій нашо­го села. Усі будинки колгосп­ників електрифіковані і радіофіковані.     Над дахами піднялися антени радіоприй­мачів і телевізорів.

   Гостинно від­крив свої двері новий Бу­динок культури із залом гля­дачів на 400 місць. Книж­ковий фонд бібліотеки скла­дає 6 000 книг.  Замість   старенької   зем­ської школи,  височить світ­ла і простора будівля вось­мирічки.  Такі тепер Піски. Доля кожної людини, що прожи­ває нині в селі бере свій початок від Великого Жовтня.

   Тільки старожили знають іншу, сумну долю — до­жовтневу.    І тепер в щасли­ву пору життя часто розпо­відають вони молодим про злиденне і безправне існу­вання за царату.

А.Ф.Омельяненко,         сількор   с. Піски,

Газета Радянське село №17-23 за 1968р.