Був жорстокий бій за Дніпрову переправу. Червоні вже захоплювали Кременчук, а денікінці зачепилися за Крюків і всіма силами відстоювали залізничний міст, щоб стримати переможний наступ наших бойових загонів.  У розвилку залізничних колій, що йдуть з Кременчука – одна на Полтаву, друга на Ромодан, розташувалася батарея червоних. Під гарматні постріли й прибігли на батарею три юнаки: -          Товаришу командир! Вам потрібні гарматні набої? -          А ви звідки взялися такі хоробрі? – всміхнувся командир.  – Хто вас послав сюди на передову? – запитав уже грізно. – Ви часом не шпигуни? -          Та ні, ми самі насмілилися, хоч і страшнувато від таких вибухів. Там он – показав руками – у вагонному паркові денікінці лишили цілий ешелон. Ми заглядали в вагони, так там і цукор і сірники й мило. А то - різна зброя сідла, овес. І головне – повний вагон гарматних набоїв. Ось ми й хочемо, щоб їх скоріше вам…

-          Ви самі то хто ж?

-          Ми учні залізничного училища , за червоних ми, проти Денікіна.

-          Ну коли так, то від імені командування висловлюю вам щиру подяку! А тепер вам ось ще троє на допомогу і мерщій до того ешелону! Набої нам ось як потрібні – провів долонею по підборідді.

        Кілька годин юнаки з червоноармійцями підносили набої на батарею. А коли вже гарматники виконали своє бойове завдання й стали готуватися на Дніпрову переправу, командир батареї міцно потиснув руки юнакам і сказав: «Спасибі, орлята! Будьте і далі активними бійцями за владу Рад!»

     Це було в кінці 1919 року. А на початку січня 1920 року всі троє вступили в комсомол. Серед них і Андрій Троїцький, шістнадцятирічний юнак з села Піски, Кременчуцького повіту, якого через рік повітовий комітет відрядив у рідне село на комсомольську роботу.

      Пісківський волосний виконавчий комітет вирішив віддати приміщення бувшої церковноприходської школи під комсомольський клуб, Андрія назначили завклубом. І почала молодь тоді хазяїнувати в своєму клубові. Дівчата вибілили всі три кімнати, хлопці наробили ослонів, щоб було де сидіти, а Андрій намалював, привезеними з Кременчука фарбами, на головному простінкові великий серп та молот, сяйві пшеничного колосся. І під цією емблемою зробив напис:

Серпом зіжнемо лани широкі

                                   І нагодуємо тих братів,

Що нам скували кращу долю,

                                   І сплюндрували всіх катів

        Мабуть з того напису і почалася моя сількорівська діяльність – згадує Андрій Семенович. – Бо незабаром  почав друкуватися в Кременчуцькій повітовій газеті «Дело революции», а далі – в газеті «Наш путь», «Радянський селянин», «Кременчугский рабочий».   

        Комсомолець – сількор. З того часу минуло понад півсторіччя. Вже Андрій Семенович був і на радянській і на партійній роботі, а зв’язку з комсомолом ніколи не поривав. Отже й не диво, що серед багатьох почесних грамот у нього одна саме найдорожча: «Центральний Комітет ВЛКСМ нагородив Троїцького Андрія Семеновича – заступника голови Кемеровської міської Ради ветеранів партії та комсомолу – за велику плодотворну роботу по комуністичному вихованні молоді й в зв’язку з 50-річчям активної діяльності в рядах ВЛКСМ. 1 червня 1971 року».

Одна за другою згадуються минулі події. Комсомольця Андрія Троїцького призначають політруком Пісківського дитячого будинку.

Сількор Андрія Троїцького на загальних зборах селян обирають делегатом  на Першу Всесоюзну сільськогосподарську та кустарно – промислову виставку в Москву, що відкрилася за ініціативою В.І. Леніна  15 серпня 1923 року.

Журналіст А. Троїцький, за постановою окружкому партії очолює Кременчуцьку окружну виїзну газету «Радянський селянин» в часи найважливішої роботи партії по колективізації 1929-30 років.

Будь тоді в мене заступником Федя Бутченко, робкор з Крюковського вагонобудівного заводу, - розповідає Андрій Семенович, - енергія в нього невичерпна! Щойно виступав з палкою промовою на зборах по колективізації, а це вже пішов по хатах з індивідуальними бесідами про політику нашої партії, про Ленінський Кооперативний план. Це – вдень,а вночі сидить біля світла і не розгинаючи спини працює над матеріалом для газети. Вже тоді він почав друкувати свої фейлетони в нашій виїзній, та такі вдалі, що ми всі дивувалися – звідки в нього такий дар? Федір Петрович Бутченко справді обдарована людина. Починаючи з роботи у виїзній редакції, він став журналістом. Успішно закінчив Українську сільськогосподарську академію й як вчений агроном давно вже очолює один з важливих відділів республіканської газети «Сільські Вісті».

Понад двадцять років А.С. Троїцький жив і працював в Кузбасі. Та з рідною Полтавщиною, своїми земляками не втрачав зв’язку. Він друкувався в українській пресі, листується з своїми давніми друзями, цікавиться життям рідного села, нашого колгоспу «Червоний партизан», надсилає частенько Кемеровську обласну газету «Кузбас» із своїми матеріалами.

В Пісках пам’ятають і тепло згадують Андрія Семеновича, одного з перших комсомольців двадцятих років, активного сількора, полум’яного оратора – доповідача на сільських зборах, режисера  драмгуртка художньої самодіяльності.

              с.Піски, 29.06.1973 року, А.Ф. Омельяненко, сількор