Дзвін шабель, пісні, походи, воля соколина, 

                                                                                                                     Тихі   зорі,   ясні   води   —   моя   Україна.
                                                                                                                                                                                  В. Сосюра

  Історична пам'ять - це той духовний місток, що єднає минуле й сучасне. Вона таїть у собі ще так багато нового й незвіданого, прилучаючись до якого і світ, і людей пізнаєш в оновленому, досі незнаному світлі.
  Ще змалку почуттям гордості повняться наші серце від того, що живемо на землі, овіяній козацькою славою, зрошеній неабияким талантом справжніх лицарів слова і світочів науки.
  Шукаючи місце для вільної праці міщани і селяни розпочали колонізацію південно-східних мало залюднених степів. Там вони засновували нові поселення і оголошували себе козаками - вільними людьми. Під натиском панської колонізації, яка поширилась услід селянській, деяка частина козаків відійшла за дніпрові пороги (Низ), де створила у першій половині XVI століття Запорізьку Січ (організація українського козацтва). Займалися низові козаки різними промислами, скотарством, рибальством - все це в умовах постійної боротьби з татарами і турками.
  Історія козацтва - це постійні війни: з турецьким султаном, кримським ханом, шляхетською Польщею. Вміння козаків воювати вражало Європу, і багато хто з монархів не відмовлявся від послуг запорожців, у тому числі й російські царі.
  Козаки ніколи не знали панщини, кріпацтва, були вільними людьми, єдиним обов'язком яких вважався захист південних кордонів. Потреба в них для імперії відпала, коли Росія вийшла до берегів Чорного моря і "гніздо самовілля", як називала запорозьке козацтво імператриця Катерина II, за її наказом, наприкінці травня 1775 року було зруйновано.
  У вітчизняній історії козацтво відіграло виключну роль, справило великий вплив на формування етнічної самосвідомості, специфічних рис традиційно-побутової культури і національного характеру народу України. Сам факт його існування надихав українців на боротьбу за національну незалежність та проти феодального гноблення.
Козацьке військо відзначалося суворою дисципліною, витривалістю, стійкістю у боях. Також козакам були властиві взаємовиручка і взаємодопомога. Стали взірцем для багатьох поколінь українців високі моральні ідеали і принципи козацтва.

  На сьогодні склалася думка, що історія козацтва в Україні завершується в кінці XVІІІ ст. ліквідацією автономії Гетьманщини та зруйнуванням Запорозької Січі. Однак зазначимо, що і після цих подій до кінця ХІХ ст. в українських землях проживала значна кількість населення, яка пов’язувала своє існування з козацькими традиціями – як у господарюванні, світогляді, побуті, так і в інших галузях життя.
  Козаки проживали як у селах разом з державними і поміщицькими селянами, так і окремо; однак з різних сіл вони могли бути парафіянами однієї церкви. Яке ж побутове життя та світогляд мало козацьке населення в цих населених пунктах? Спробуємо
  Після руйнації Січі її земельні володіння, а також фермерські господарства - зимівники, що ґрунтувалися на вільній найманій праці та були історично прогресивнішими, ніж поміщицькі господарства, - потрапили до рук великих російських і українських феодалів. Катерина II подарувала своїм сатрапам і фаворитам величезні маєтки із запорозької спадщини: генерал-прокурор князь О. В'яземський отримав 200 тис. десятин землі разом із колишньою столицею козацтва Січчю; Потьомкін - майже 150 тис. десятин, колишній гетьман Розумовський - 35 тис. Крім того, всім їм було надано пільги - звільнення на 10 років від податків.
  Більша частина розданих земель була малозаселена. Селяни, які жили тут раніше, тікали, боячись упровадження панщини. Тому царський уряд дозволив закріпачувати всіх жителів цих земель, зокрема колишніх запорожців, на поселення також приганяли селян із центральних губерній Росії, України. До 1784 р. поміщикам було роздано майже 4,5 млн десятин землі.
  Польський магнат Микола Потоцький у 1637р писав, що козаки мають свої гнізда, слободи на Ворсклі та Пслі, які відмовлялися коритися старостинській владі і називали себе козаками. Цей перехід асоціювався у них з ідеєю вільного господарювання, об’єднуючись згодом у козацькі громади. Про покозачення населення писав 30-х роках XVII ст. Гійом Левассер де Боплан, зазначаючи, що серед козаків перебували люди досвідчені у всіх взагалі необхідних для життя ремеслах: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, римарі, шевці, бондарі, кравці. Усі уміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати м’ясні страви, варити пиво, мед, горілку, брагу тощо. І умудрялися ще й народжувати, виховувати та навчати своїх дітей.
  Річки завсіда були головними шляхами сполучення. Вони використовувалися як транспортні артерії, якими на човнах і кораблях переправляли різні товари, худобу, людей. Саме поблизу джерел води (річки Псьол, Ворскла), ми спостерігаємо різні поселення від стародавніх часів до сьогодення.
Здебільшого вони проживали в населених пунктах, які визначались як козацькі або козацько-селянські. Серед них Гадяч, Говтва, Мажелія, Мануйлівка, Омельник, Піски, Хорішки, Ламане, Запсілля та ряд інших населених пунктів на територіяї Псла. Козаки проживали як у селах разом з державними і поміщицькими селянами, так і окремо; однак з різних сіл вони могли бути парафіянами однієї церкви. Священики парафій досить чітко розрізняли представників різних соціальних груп, тому залишили свідчення про особливості кожної з них.

  Із віку в вік, із покоління в покоління складається, пишеться і переповідається історія держави, окремих її регіонів, сіл, міст. Віками складалася і передавалася від діда – прадіда до дітей – онуків історія кожного роду. Життя швидкоплинне, не завжди встигаємо подякувати батькам, не маємо часу вислухати бабуню і дідуся, не привчаємо дітей шанувати свій рід, старших.
Та про це трохи пізніше. Мабуть, на цій місцевості й проживали наші предки, які згодом переселилися на Полтавщину, на вільні, „слободні” землі в ту давню козацьку добу, засновуючи т. зв. слободи, вільні, не кріпацькі села.
  А вільні – це мабуть, тому, що багатовіковий досвід виробив своєрідний активнодіючий тип ментальності мешканців нашого Полтавського краю, зумовлений постійною боротьбою за виживання з чисельними зовнішніми нападниками, виробив імунітет проти загрози національного існування!

ЗАПСІЛЬСКІ ПОСЕЛЕННЯ – ЗЕМЛЯ КОЗАЦЬКА
  Отже, саме на берегах Псла активно формувався той характер українця-козака, непокірного й витривалого, який дожив до нашого часу, вистояв наперекір всім бідам, загартувався у постійній боротьбі з ворогами різних мастей і який є основою само ідентифікації українця, що став стимулятором національного пробудження та відродження Української держави Нової доби.
  У далекому минулому береги наземних водойм, зокрема річок, найчастіше ставали місцями поселень людей, виникнення міст. Не виключення складає і річка Псел. На її берегах сьогодні розміщенні десятки міст, сіл і селищ. Річка перетинає російсько-український кордон на північний захід від села Запсілля. Тече спершу переважно на захід, у межах Сумської області й до міста Гадяч — здебільшого на південний захід, далі — на південь і (частково) південний захід. Впадає до Дніпра між містами Кременчук та Горішні Плавні.

Дуже красиві слова про річку сазала О.Благодарова:
Здравствуй, Псел - голубая река, вот церквушка, что Гоголя помнит,
Над котрой плывут облака, колосистым украинским полднем,
На Сорочинцах воздух чуть пьян, сладко дремлет русалка в пруду,
Повязав серебристый туман, неспеша по проселку пойду…

  Шляхи, якими ходили героїчні пращури, і річки, названі ними, і гаї, і сузір’я – мов погляд до нащадків, – іще світяться: в мові – невмирущою пам’яттю народу, пам’яттю, що діє і сьогодні, формує людину майбутнього, гідного спадкоємця всіх скарбів народного духу.
  Перегорнемо сторінки історії сіл Козельщинського району, та познайомимося з деякими історичними фактами пов’язаними із козацьким минулим на запсільських територіях України.

ГАДЯЧ. Завдяки мальовничим краєвидам з тінистими сосновими борами, розмаїтими березовими гаями, блакитнооким красенем Пслом, Гадяч по праву вважається окрасою Полтавської області. Це місце, куди із задоволенням приїжджають відпочивати жителі не тільки сусідніх міст, а й сусідніх країн, насолоджуючись первозданною красою місцевої природи, затишком міських вулиць і загальною атмосферою дружелюбності та гостинності.
  З 1663 року і 5 років поспіль місто перетворюється на. адміністративну столицю Війська Запорізького. Гетьман І. Брюховецький, який переніс сюди свою резиденцію, розбудовує дерев'яний замок, адміністративні споруди, зводить нові укріплення та церкви.
  З першої половини XVII ст. Гадяч має свій герб, затверджений 1782 року. 1726 року Катерина І віддала Гадяч із підпорядкованими йому містечками, селами і слобідками князю Меншикову, через 4 роки ця територія стала власністю українського гетьмана Данила Апостола.
  Козаки Гадяцького полку, яким керували в різний час найвідоміший козацький літописець Г.Граб'янка, меценат М.Борохович брали участь і уславили себе хоробрістю і відвагою в походах на Азов та в Прибалтику, неодноразово піднімали народ на боротьбу з старшинською сваволею,
  Перша церква, ще дерев'яна, існувала в Гадячі вже в 1634 році. Свято-Успенська церква — діючий православний храм у місті Гадячі (районний центр Полтавської області). Належить УПЦ МП: Гадяцьке благочиння Полтавська єпархія Української православної церкви. Збудований у 1831 році, зруйнований у 1950-х і відновлений у 1990-х роках нині є головним міським храмом.З 1764 року Гадяч із більшістю сусідніх сіл належить гетьману К.Г.Розумовському, котрий 1785 року продав місто і частину інших земель казні. За ревізією 1782 року в місті Гадячі нараховувалось: чоловіків - 1827, жінок - 1907, а всього 3734 душі, за подвірним переписом 1891 року: чоловіків - 3228, жінок - 3313, всього 6541 душа, будинків кам'яних - 50, дерев'яних - 950, магазинів - 102, всього і і 02 будинки, дрібних промислових і ремесляних закладів 16, млинів вітрових — 9, водяник - 3, православних церков - 4, міське училище, міський банк.
  Місто Гадяч розташовується на правому березі річки Псел в місці впадіння в неї річки Грунь, вище за течією на відстані 1,5 км розташоване село Хитці, нижче за течією на відстані 2,5 км розташоване село Малі Будища, на протилежному березі — село Вельбівка

ГОВТВА належить до найстародавніших поселень Полтавщини. Про неї згадується в літописі за 1097 рік. Наприкінці ІХ століття місто Голтов було визначним укріпленням Київської Русі на річці Псел. Рештки укріплення городища збереглися до наших часів. Поблизу села на Шар – горі є два високі кургани та укріплення більш пізніх часів.
У 1615 році Говтва була козачим містечком – слободою.
  Найбільш знамените це село своїм козацьким минулим. Ось із нього й хочеться почати. 
Тут кувалася не одна козацька перемога.
  Говтва колись входила до володінь князів Вишневецьких. Жителі цього поселення брали участь у селянсько-козацькому повстанні Острянина 1638 року. Навесні повстанці розгромили під Говтвою польське військо на чолі з коронним гетьманом Потоцьким.
  Селяни та козаки брали активну участь у антифеодальному селянсько-козацькому повстанні 1638 року, очолюваному Яковом Остряниним або Остряницею. З 1648 року Говтва стала сотенним містечком Миргородського полку. У 1658 році відбулися бої між повстанським населенням і польсько-шляхетськими військами Виговського. З допомогою татар Виговський жорстоко придушив це повстання.
  Під час війни проти шведських загарбників у 1708-1709 р.р. у Говтві стояли полки генерал-майора Волконського. Розміщені тут війська обороняли від шведів кордон до Псла і весь прилеглий район.
  У 30-х роках ХУІІІ ст.. тут були володіння говтвянського сотника Ф.Остроградського, який у 1737р. відбив татар від Говтви. Говтва поділялася на 5 частин: Нагірну, Приліпку, Поділ, Замостя, Загреблю.
  На правому березі Псла розташоване саме місто, обнесене укріпленнями, а на лівому – передмістя. У передмісті було 3 деревяні церкви: Михайлівська (1715), Богоявленська (1753) та Преображенська (1760). У 1750 р. в Говтві збудовано дерев яну церкву Пресвятої Богородиці.
При церквах були церковнопарафіяльні школи і шпиталі, а також будинки присутственних місць.     Адміністративні споруди та житлові будинки адміністрації, козацької старшини і духівництва розташовані, в основному, в нагірній частині.
  На початок 80-х р.р. ХУІІІ ст.. у Говтві було 5230 жителів. У 1782 р. затверджено герб Говтви.
  Багато подій відбулося за понад 900 – літню історію Говтви. І найсумніші її сторінки – це антифеодальні селянсько – козацькі повстання, битви з польсько – шляхетськими військами, шведськими загарбниками та іншими ворогами.
  Минали роки і століття мирного життя і борні. Говтвянські козаки не раз заявляли про себе як мужні патріоти своєї землі.
  Та з відомих історичних причин це місто, як і Запорізька Січ, припинило своє існування. Колись масове поселення все далі рідшало, залишаючи Шар – гору. А в пізніші часи і зовсім опустіло. Навколо гори життя вирувало, та тільки на її верхів ї від того прадавнього нічого не лишилось. Окрім пам яті людської. Вона жива і понині. Вдячні нащадки не забули своїх славних пращурів – козаків.

ОМЕЛЬНИК. З середини XIX століття Омельник став волосним центром Кременчуцького повіту.     Переважну масу його населення становили колишні козаки і лише невелику частину — селяни та міщани. Більшість козаків і селян відчувала гостре малоземелля. Після реформи 1861 року посилилось класове розшарування селянства. Так, у 1892 році, через 30 років після реформи, із загальної кількості жителів — 3137 чоловік — козаків налічувалось 2083 чол., селян — 789 чол. та 265 міщан. Зростали малоземелля та аграрне перенаселення. Якщо в 1885 році в Омельницькій волості малоземельних дворів, тобто таких, що мали менше 6 десятин землі, було трохи більше ніж половина, то на 1900 рік їх було вже близько двох третин.
  Містечко Омельник показано на картах XVII сторіччя на нижній течії річки Псла при впадінні в неї річки Омельник. Омельник в XVII сторіччі був укріплений земляний фортецею і був значним селищем.
  В 1648 році була створена Омельницька сотня у складі Чигиринського полку, в якому перебувала вперше від 1648 року до 1661 року. Адміністративним центром сотні стає містечко Омельник. Крім того до складу сотні входять такі населені пункти, як слобода Демидівка, село Ламана; містечко Манжелія та Піски. За «Реєстром» у жовтні 1649 року мала 189 козаків.
Протягом 1661—1663 років Омельницька сотня входила до Кременчуцького полку, а в 1663—1667 роках — знову до Чигиринського. За Андрусівським перемир'ям 1667 року мала увійти до Полтавського полку, але фактично продовжувала належати до вілаєта П. Дорошенка. Остаточно відійшла до Лівобережжя після капітуляції П. Дорошенка і була включена до Миргородського полку, у складі якого перебувала до 1775 року, коли після ліквідації Січі указом Катерини II сотня була розформована, а її територія включена до складу Кременчуцького повіту Новоросійської губерніїз центром у Кременчуці. Найпомітнішим місцевим старшинським родом були Остроградські.
  Згідно з генеральним описом Лівобережної України 1765—-1769 рр., Омельник був сотенним містечком Омельницької сотні, до якої входило близько 20 населених пунктів. З 1765 року вік ввійшов до Новоросійської губернії, а потім до Полтавської губернії (1803 рік). Економічний розвиток села сприяв зростанню населення. Так, за даними 1859 року, в Омельнику вже налічувалось 439 дворів з населенням 3358 душ, в т. ч. чоловіків —- 1622, жінок — 17362. Головним заняттям омельничан було землеробство. Певне місце посідали і кустарні промисли та торгівля. В селі та навколо нього було багато вітряків та 2 олійниці. Двічі на рік — 20 червня і 14 жовтня — тут відбувались ярмарки. На ярмарки з’їжджалось багато селян з навколишніх сіл та міщан. Торгували переважно сільськогосподарськими продуктами. Купці привозили сюди і збували промислові вироби, купували сільськогосподарську сировину.
  На початку XX сторіччя населення містечка Омельник становило близько 2500 жителів. У містечку були 2 православні церкви, єврейський молитовний будинок, крамниці, 3 ярмарки, 2 маслоробні.

МАНУЙЛІВКА виникла наприкінці ХУІІ – на початку ХУІІІ ст. У документах, які дійшли до нас, є згадка про нього, датована 1729 роком.
  Про виникнення села збереглися й усні перекази. Село нібито заснували козаки, вихідці із Запорізької Січі, які пливли вгору по Дніпру, шукаючи вільних земель, щоб оселитися там.
У селі було 88 дворів посполитих селян, підлеглих безпосередньо гетьмансько – старшинській адміністрації. З глибокої давнини збереглася легенда, що три козаки – вихідці із Запорізької Січі Мануйло, Хорішко та Юрко пливли вгору по Дніпру, шукаючи вільних земель. Зачаровані красою і багатством природи, зупинилися тут і заснували три поселення, давши їм назву від своїх імен. До середини 17 ст. ці землі були в числі володінь шляхтичів Гурських, потім Юрія Немирича. У 2-й половині 17–18 ст. село входило до складу Говтвянської сотні Миргородського полку. За універсалом Миргородського полковника Павла Апостола від 9 ІІ 1728 Мануйлівка була передана Миргород. полковому Судді (з 1752 – полковник) Ф. М. Петроградському. За даними Генерального слідства про маєтності Миргородського полку 1729 у Мануйлівці налічувалося 88 дворів посполитих. 1736 мануйлівські козаки на чолі з Ф. М. Остроградським брали участь у поході на Крим, 1737 – у відбитті навали татар під Говтвою, 1739 – в Хотинському поході. У 1741 Ф. М. Остроградський одержав підтвердження на село генеральної військової канцелярії.
  В 1728 році гетьман України Данило Апостол віддав Мануйлівку «на ранг» судді Миргородського полку Ф.Остроградського, який згодом, у 1741 році, одержав грамоту від Генеральної канцелярії на вічне і потомственне володіння селом. Але вже в 1784 році с.Мануйлівка згідно з грамотою цариці Катерини ІІ перейшла у власність якоїсь Марфи Лалашової.

  Вигідне географічне положення, багаті угіддя сприяли швидкому розвитку села. У 1859 році в селі вже було 267 дворів, де проживали 1897 чоловік. У цей час значна частина мануйлівських земель стала власністю князя Ширінського – Шахматова. Під час селянської реформи 1861 року 730 ревізьких душ (колишніх поміщицьких селян) одержали від поміщика 379 десятин землі. За неї вони мали виплатити викупні платежі, що набагато перевищували ринкові ціни на землі.
  Багато сил у жителів Мануйлівки поглинала боротьба з весняними повенями. Тому ще в перші десятиліття існування села частина їх переселилася на більш підвищену місцевість. Незабаром тут утворилося село, назване Верхньою Мануйлівкою, або Горою.
  Наприкінці 18 – до 20-х pp. 19 ст. основним власником Мануйлівки був син А. Ф. Остроградського Олександр Андрійович. На час перепису 1859 в селі – 267 дворів, 1897 жителів, дерев’яна Покровська церква (1780), відбувався один ярмарок на рік. З середини 19 ст. значна частина мануйлівських земель стала власністю князя Ширинського-Шихматова. 1863 козаки Мануйлівки підпорядковувалися волосному правлінню, яке знаходилося в селі Пісках, а тимчасово зобов’язані – Василівському волосному правлінню; відбувалося 2 ярмарки на рік: Іванівський (у лютому) та Покровський (у жовтні).
  1900 у Верхній Мануйлівці Пісківської волості Кременчуцького повіту була Мануйлівська козацька сільська громада з приписаними до неї хуторами: Гирмани, Дериди, Дяченки, Попенки, Харченки; 304 двори, 1671 житель, земська і церковнопарафіяльна школи. У Нижній Мануйлівці – Мануйлівська сільська громада, 126 дворів, 1211 жителів.

ХОРІШКИ – село, розташоване на лівому березі річки Псел, за 65 км на північний схід від міста Кременчука.
  Перші відомості про село Хорішки знаходимо в документах 1600 року. Це було спадкове володіння польського шляхтича Ліщинського. У 1625 році великий землевласник Ю.Немирич придбав його за 200 тис. злотих польських. Для того часу це сума чимала: отже, Хорішки вже тоді були значним населеним пунктом.
  З початком визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі почалося формування полків повстанської армії під проводом Б.Хмельницького. З 1648 року Хорішки ввійшли до складу Говтвянської сотні Миргородського полку. Козаки цієї слободи були учасниками визвольної боротьби. У 1651 році після укладення Білоцерківської угоди, в Говтвянській сотні почали складати списки тих козаків, які мали повернутися під владу шляхетської Польщі. Серед селян та козаків це викликало велике незадоволення.
  Після поразки І.Виговського у 1659 році володіння його спільника Немирича, в тому числі і Хорішки, перейшли під владу і правління гетьманське.
  Але перехід села під «гетьманську булаву» не означав звільнення його жителів від феодальної залежності. З населення щорічно збирали податки на гетьмана та інші військові витрати. До того ж, село у будь – який час могло стати «ранговим», тобто потрапити в залежність до когось із козацької старшини у вигляді рангового володіння, бо саме «військові» села і містечка надавались гетьманом на ранг.
  У 1691 році говтвянським сотником призначили Матвія Івановича Остроградського. Він та його спадкоємці використали це для того, щоб прибрати до своїх рук значні земельні угіддя в межах Говтвянської сотні. На початок ХУІІІ ст. 112 дворів посполитих селян Хорішок все ще підлягали безпосередньо гетьманській владі, але частина земель навколо Хорішок вже була захоплена Остроградськими.
  У 60 – 70 роках ХУІІІ ст. Хорішки згадуються в числі володінь І.І.Остроградського, який на хуторі Пашенному (тепер Пашенівка) мав 8 хат. Розширюючи успадковані володіння, Остроградські купили в 1794 році землю поблизу Хорішок.
  В середині ХІХ ст. в козачому селі Хорішках вже проживало 3 549 чол. Це було велике село, але найкращими родючими землями володіли не селяни. Понад половину їх належало великим поміщикам Сушкову і Потоцькому. В Говтвянській сотні Миргородського полку Хорішки перебували до 1659 року. Потім село входило до складу Полтавського полку (1659 – 1764 роки), Новосанжарського повіту Новоросійської губернії (1764 – 1784 р.), Катеринославського намісництва (1784 – 1797р.), Говтвянського повіту Малоросійської губернії (1797 – 1802 р.) , а з 1803 року – Кобеляцького повіту Полтавської губернії.
  Поблизу Хорішок, у селі Пашенному, народився видатний російський і український математик М.В.Остроградський (1801 -1862 р.р.), член Петербурзької академії наук і кількох іноземних академій. Він був одним із основоположників петербурзької математичної школи.
Нащадок козацько – старшинського роду, відомого із середини ХУІІ ст. Освіту здобував у Полтавській гімназії, Харківському університеті, слухав лекції у Парижі. Отримав звання професора вищих навчальних закладів Петербурга. Мав у своїй вдачі багато рис, які засвідчували його козацьке походження: завзяття, силу, гордість, незалежність. Сучасники часто порівнювали його з Тарасом Бульбою.
  Автор близько 40 праць із математичної фізики, математичного аналізу, теоретичної механіки. Як учений користувався величезним авторитетом у суспільстві – кожному, хто ступав на стежку науки, бажали: «Стань Остроградським!». Був свідомим українцем, щирим приятелем Т.Г.Шевченка.

МАНЖЕЛІЯ. Село Манжелія знаходиться на правому підвищеному березі річки Псла при впаданні в неї притоки Манжелійка, за 45 км від районного центру Глобине, за 40 км від Кременчука, за 110 км від Полтави та за 20 км від залізничної станції Галещина. Вище за течією за 8 км розташовано село Заможне, нижче за течією за 2 км розташовано село Ламане, на протилежному березі — село Піски Козельщинського району. Річка в цьому місці звивиста, утворює лимани, стариці та заболочені озера.
  В „Історії міст і сіл України” (Полтавська область) знаходимо, що Манжелія – село, розміщене на мальовничому підвищеному березі Псла при впаданні в неї притоки Манжелійки. Територія Манжелії, як свідчать історичні документи, була заселена ще в першому столітті нашої ери. Про це свідчить виявлене поблизу села понад річкою Манжелійкою ранньослов’янське поселення Черняхівської культури.
  В 1628 р. Манжелія переходить у власність князів Вишневецьких. Визвольна війна 1648 -1654 рр. позбавила манжеліївців від кабали Вишневецьких. Село було віднесено до складу Омельницької сотні Чигиринського полку, а з 1667р – до Кременчуцької сотні Миргородського полку. У 2-й половині 17 і на початку 18 століть населення Манжелії швидко зростало за рахунок втікачів із Правобережної України, які рятувались від репресій польської шляхти.Після 1654р. віднесена до Омельницької сотні Чигиринського полку, 1661–1663р.р. – у складі Кременчуцького, потім – Миргородського полку.
Після Хмельниччини 1648—1654 рр. містечко віднесено до Омельницької сотні Чигиринського полку. З 1667 року — до Кременчуцької сотні Миргородського полку.
  У 1726 році в городі Манжелійка уже налічувалося 266 дворів козаків, жителі яких підлягали гетьманському управлінню і вважалися не покріпаченими, а за ревізією 1729 року – 309 дворів, бо населення Манжелії швидко стало збільшуватися за рахунок утікачів із Правобережної України, які рятувалися від населеної шляхти. 15 червня 1743 року (згідно з царською грамотою як іноземцю за службу царю) Манжелія стає власністю Миргородського полковника В.П.Капніста (1737-1750), після загибелі якого в 1757 році у Прусії землями володів його син В.В. Капніст, письменник і культурний діяч, який був власником і села Михайлівка, що на Лебединщині Сумської області.
  У 1841 році майже вся Манжелія з селами Ламане, Миколаївка та Піски перейшла у володіння Петра Миколайовича Капніста. Маєток Капніста на підвищеному березі Псла, в Манжелії жила незначна кількість його кріпаків, а переважна більшість — до 700 душ чоловічої статі — жили в Миколаївці. більшість населення містечка Манжелії складали козаки.
  За даними перепису 1859 року тут налічувалось 445 дворів та 2409 чоловік населення — поміщицьких селян і козаків. Відбувався 1 ярмарок на рік. У цьому ж році тут була споруджена нова дерев'яна на мурованому фундаменті Преображенська церква, при якій існувала бібліотека та жіноча церковнопарафіяльна школа.
  Манжелія перейшла у володіння Остроградським. У 80-х роках 19 ст. Манжелія стає центром Манжелівської волості, їй було підпорядковано 6 сіл і 10 хуторів: Григорівка, Броварки (Заможне), Ламане, Попівка, Троїцьке та Миколаївка (Фрунзівка), тут проживало 7963 чоловіки населення. У середині 90-х років у містечку 3 водяні млини, 5 крамниць, 4 ярмарки на рік.

ПІСКИ. Село Піски знаходиться на лівому березі річки Псел, вище за течією на відстані 4 км розташоване село Верхня Мануйлівка, нижче за течією на відстані 4 км розташоване село Книшівка, на протилежному березі — село Манжелія (Глобинський район). Місцевість навколо села заболочена, там багато зарослих озер. Історія заснування с. Піски відома з переказів, які дійшли до нашого часу. Село засновано В.П.Капнистом, батьком поета В.В. Капниста на землях, пожалуваних йому царським указом. Сенат 15 липня 1743 року видав йому царську грамоту на володіння Манжелією, Обухівкою, Зуївцями, Турбаями, Попівкою. Пізніше він заселив села Ламане, Піски, Миколаївку, Василівку, Пузикове і Бригадирівку. Отже Піски засноване Капністом у середині ХVІІІ століття. В.П. Капніст у 1737-1750 роках був Миргородським полковником, бригадиром російської армії. Після загибелі в битві при Гросс-Егередорфі 15 серпня 1757 року, під час Семилітньої війни, його володіння були розділені по указу Сената від 21 жовтня 1759 року між синами. Село Піски відійшли до Василя Васильовича Капніста (1757-1823рр.)- російського поета, драматурга і громадського діяча.. У шістнадцять років він поступив на службу капралом в Ізмайловський полк. З 1775 року- офіцер Преображенського полку, з 1782 року обраний предводителем дворянства Миргородського повіту, а з 1802 року- генеральний суддя Полтавської губернії.
  Козаки проживали як у селах разом з державними і поміщицькими селянами, так і окремо; однак з різних сіл вони могли, бути парафіянами однієї церкви. Священики парафій досить чітко розрізняли представників різних соціальних груп, тому залишили свідчення про особливості кожної з них.
  У 1726 році в селі Піски уже налічувалося 56 дворів козаків, а згідно Відомості №12 від 10.10.1776 року –68 дворів та 25 бездворових хат, бо населення Пісок швидко стало збільшуватися за рахунок утікачів. 
 За рахунок громади в Пісках було збудовано в 1752 році Успінську церкву святої Богородиці. Успінню Пресвятої Богородиці посвячено багато храмів в Україні, починаючи з ХІ ст. і аж до наших днів, свято Успіння має подвійний зміст: зрозуміла людська скорбота поєднується з радісною упевненістю в тому, що смерті як знищення і небуття просто не існує. На це вказує і слов'янська назва: «Успіння» — тобто «Сон», за яким буде пробудження і слава. Свято Успіння належить до найстарших Богородичних свят.
  Жителі села як раніше так і в наш час цей день щорічно відзначають в православний традиціях, в одну і ту ж дату — 28 серпня.
  З Успінням Богородиці пов’язано чимало українських традицій і прикмет, є і заборони про те, чого не можна робити в цей день. Обов'язковою вважалося на храмове свято прийняти гостей - родичів, друзів, сусідів. До престольного свята починали готуватися заздалегідь. Підмітали всі вулиці і двори. Кожен прагнув в міру своїх можливостей зробити святковий стіл багатим, щоб нагодувати досхочу і напоїти всіх гостей.Обід готували з раннього ранку в день свята, тому в церкві жінок завжди було помітно менше, ніж чоловіків .
  Пісківська волость в 1885 році відносилася до адміністративно-територіальної одиниці Кременчуцького повіту Полтавської губернії з центром у селі Піски. Кременчуцький повіт був утворений 1776 року у складі Новоросійської губернії з Потоцької і Омельницької сотень Миргородського полку, частини колишнього Дніпровського полку (Власівська, Сокольська, Келебердянська, Кішенська і Переволочанська сотні). Повітове місто Кременчук було центром Новоросійської губернії.

  Станом на 1885 рік Пісівська волость складалася з 44 поселень, 8 сільських громад. Населення: 7344 — осіб (3622 чоловічої статі та 3722 — жіночої), 1064 дворових господарств.
Земля волості                          Площа, десятин           У тому числі орної, десятин
Сільських громад                            7745                                           6836
Приватної власності                        7349                                           4267
Іншої власності                                108                                              69
Загалом                                           15202                                          11172
Основними поселеннями волості в той час були:
• Піски — колишнє державне село при озерах Бурти та Орловим за 35 верст від повітового міста, 1550 осіб, 224 двори, школа, 3 постоялих будинки, 10 вітряних млинів. За 8 верст — лісова пристань з лавкою.
• Олександрівка — колишнє власницьке село, 513 осіб, 79 дворів, постоялий будинок, 3 вітряних млини, цегельний завод.
• Василівка — колишнє власницьке село при озері Солоному, 638 осіб, 107 дворів, православна церква, школа, постоялий будинок, 5 вітряних млинів.
• Верхня Мануйлівка — колишнє державне та власницьке село при річці Псел, 1150 осіб, 170 дворів, православна церква, школа, постоялий будинок, лавка, 6 вітряних млинів, цегельний завод.
• Нижня Мануйлівка — колишнє державне та власницьке село при озері, 700 осіб, 103 двори, 8 вітряних млинів.
Старий центр Пісок був розташований в поселенні Підварки. Пізніше населення переміщалося на вище місце тому, що річка Псьол весною виходила з берегів і завдавала населенню великої шкоди. З'явився новий центр с. Піски. Назвав села пов’язана з тим, що воно розташоване на піщаному грунті.
 Жителі села були козаками. Основне заняття – хліборобство і тваринництво. Крім того жителі рубали ліс, мочили і тіпали коноплі, пряли пряжу, ткали полотно, вишивали рушники, ловили рибу.

  Отже, історія сіл Гадяч, Говтва, Мануйлівка, Хорішки, Піски, Омельник свідчить про те, що наш Козельщинський край є невід’ємною частиною славного минулого козацької України. Історична пам'ять - це той духовний місток, що єднає минуле й сучасне. Вона таїть у собі ще так багато нового й незвіданого, прилучаючись до якого і світ, і людей пізнаєш в оновленому, досі незнаному світлі.
«Людина без минулого, що дерево без коріння», - влучно й актуально звучать ці слова. Ще змалку почуттям гордості повняться наші серце від того, що живемо на землі, овіяній козацькою славою, зрошеній неабияким талантом справжніх лицарів слова і світочів науки.