УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО В 1917-1920 РОКИ

 Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель входила до складу Української СРР, де сформувалась і зміцнилась радянська форма державності. Після стрімкого дипломатичного прориву 1921 р., коли було укладено ряд угод з країнами Прибалтики та Польщею, активність УРСР на міжнародній арені поступово затухає. Це зумовлювалося як небажанням західних держав юридично визнати усі радянські республіки, так і зміцнен-ням централізації, посиленням унітаризму, концентрацією владних важелів у руках Москви. Восени 1919 року Червона Армія повністю очистила всю лівобережну Україну від денікінців. З тих пір у селах Кременчуцького повіту остаточно утверди­лась Радянська влада.

 У січні 1919 року в селі Мануйлівка  був організований комітет бідноти, який знову приступив до розподілу землі, худоби та інвентарю. Але наступ білогвардійських банд Денікіна призупинив радянське будівництво. Тільки в кінці 1919 року, після звільнення села від денікінців, було продовжено роботу щодо наділення землею безземельних і малоземельних селян. 5 серпня 1920 року в селі був організований комітет незаможних селян. Активістами комнезаму були М. Москаленко, Ф. Оробець, П.Верец. Мануйлівська селяни повернулися до мирної праці. Але на заваді на дорозі радянського будівництва став бандитизм. В районі бешкетували банди Махно, Келеберди та інших. Є в Мануйлівці братська могила. Тут поховані герої: 16-річний комсомолець І.В. Попов, Ю.В. Дьяченко, П.А. Гричук, Д.С. Калашник, А.Ф. Хлистун, Т.М. Третьяк.

 У 1920 році біднота Піс­ківської волості вперше за­сіяли одержану від Радянсь­кої влади землю. Гуляли банди Махна по Україні. Жахливі, нечувані чинили вони над мирними людьми. Не мину­ли анархісти і  села Кременчуцького повіту. На по­чатку літа на сінокосі, де працювали пісківські  комунари, банда схопила і по-звірячо­му закатувала Семена Івано­вича Паськевича.  У першотравневі дні 1921 року геройські загину­ли: народний учи­тель і агроном Роман Митрофанович Таран, завідую­чий продвідділом Олексій Тимофійович Діденко, комі­сар Червоної Армії Антон Григорович Михайленко, мі­ліціонер Пісківської волос­ті Артем Пилипович Геращенко. Загинув від бандитсь­кої кулі і герой громадянсь­кої війни Федір Володимирович Омеляненко.

 На селі почалося будівництво нового життя. 11 січня 1920 року відбулися загальні збори жителів Манжеліївської волості. Збори одностайно висловились за підтримку Радянської влади. 5 квітня 1920 року в Україні відбулися перевибори Рад. В прийнятій резолюції вказу­валось на неминучість класової боротьби в умовах боротьби за владу Рад. У цьому ж році в селі Манжелія організувався і комітет незаможних селян (КНС).    Першим його головою став П.І. Білогуб, а з 1921 року — М.Н. Шутка. З ініціативи парторганізації в 1920 році в селі створюється комсомольська організація. Секретарем її став Г. І. Омельяненко, пізніше — М. В. Козаченко. Партійний осередок Манжелії разом з комнезамом та комсомолом, крім госпо­дарських питань, велику увагу приділяли культурно-освітній роботі на селі. Тут відкрили клуб, бібліотеку-читальню.

 7 березня  1923 року було  створено  Манжеліївський  район.  До  його  складу увійшли  колишні  Манжеліївська,  Пісківська  та Федорівська (Фидрівська) волості.

У селі Піски значно зміцні­ли сили партійного і радян­ського активу. Волревком очолив Дем'ян Андрійович Хоменко, партячейку — Ро­ман Гнатович Бардаченко, комітет незаможних селян — Микола Іванович Рибка. Були створені комсомольсь­ка ячейка, профспілкова організація, жінвідділ. Від­новили свою роботу і зміц­нились кредитне і споживче товариства.

 Драматичними й радикальними були перетворення на селі.  "Друга революція" супроводжувалася такою, жорстокістю й страхіттями, що її можна назвати не інакше, як війною режиму проти селянства. По суті, не буде перебільшенням сказати, що колективізація з її спустошливими наслідками стала однією з найжахливіших подій в українській історії. Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Вони усвідомлю-вали, що переконати селян погодитися з таким поглядом буде процесом довгим і нелегким, особливо після тих поступок, що їх за непу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадій-ливою - до них вступило лише 3 % усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20 % селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворен-ням сільського господарства.  Катастрофічна посуха та неврожай 1921 р. різко загострили ситуацію з хлібом у найважливіших зернових районах Росії, Поволжі, Північному Кавказі та на Півдні України. Особливої гостроти голод набув у 1922р.

КУЛЬТУРНА ТА ОСВІТНЯ ПОЛІТИКА НА СЕЛІ 1920-2930 років

 Освітня політика в  Україні у 1920 - 1930-ті роках відзначалася суперечливими тенденціями. Заходи з піднесення освітнього рівня широких народних мас, в тому числі селянства, супроводжувалися спробами не лише просвітити, а й переробити традиційні світоглядні константи людей. Освіта повинна була наповнювати свідомість всіх здобувачів знань політико-ідеологічними цінностями суто радянського ґатунку, прищеплювати їм більшовицькі принципи класової моралі, забезпечувати комуністичний напрямок духовного розвитку.

 В культурному будівництві 1920-х і 1930-х років існують істотні відмінності. Цей процес в Україні був таким потужним, що його справедливо називали культурною революцією або цілим етапом національного відродження.

 У травні 1921 року Раднарком УРСР прийняв постанову, за якою всі неписьменні громадяни віком від 8 до 50 років зобов'язувалися навчитися грамоті. Ліквідацією неписемності займалася освічена частина населення в порядку трудової повинності. У поширенні освіти активну участь брали не лише навчальні заклади, а й культурно-просвітницькі установи, профспілки, комітети незаможних селян тощо.

 В Україні з початку 20-х років розгортається велика робота по ліквідації неписьменності. Це було пов´язано з тим, що єдиний перепис населення у 1897 р. показав, що в українських губерніях налічувалося лише 27,9% письменних. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність». Застосовувалися різноманітні форми організації навчання дорослих — від збирання добровільних внесків до мобілізації всіх письменних під гаслом «Кожний письменний має навчити грамоті одного неписьмен-ного».

Як у ліквідації неписьменності, так і в організації навчання дітей багато робила молодь України. Комсомольські мобілізації молоді, здатної працювати в школах, короткокурсова підготовка вчителів сприяли подоланню кадрової кризи в системі народної освіти. Вже у 1925 р. діяло 18 тис. шкіл. У 1931-1932 навчальному році майже повністю виконувався всеобуч. Переважна більшість випускників початкової школи (95%) продовжували навчатися в школах-семирічках. В Україні з 1932 р. діяла єдина структура загальноосвітньої трудової школи: початкова (I-IV класи), неповна середня (I-VII) і середня (1-Х класи). Кількість середніх шкіл безперервно зростала. За роки другої п´ятирічки їх кількість збільшилася із 261 до 2531. Відбувався перехід до обов´язкової середньої освіти. Понад 80% дітей навчалися в українських школах. Але найбільша частка цієї діяльності лягла на плечі українського вчителя, який після робочого дня в школі вів по кілька годин групи неписьменних. У 20-х роках кількість неписьменних зменшилася з 76 до 43% дорослого населення.

 На початку 1921 року пісківські комсомольці створили  сільсь­кий клуб і хату читальню, організували самодіяльний театр. Клуб і комсомольсь­ку ячейку очолили:  Се­мен Романко і Андрій Троїць­кий.

 Коли керівництво країни ки­нули клич: «Геть непись­менність», за букварі в школі лікнепу сіли і пісківці. Учні, серед яких були 40-50 - річні селяни, на клаптиках паперу виводили олівцем, зробленим із свин­цю, літери і цифри. На весь лікнеп був лише один буквар. Він переходив з рук в руки. На стінах клубу, хати - читальні, крамницях висіли яскраві плакати: «Непись­менність - ворог Радян­ської влади», «Письменний, навчи неписьменного». Велику роботу по лікві­дації неписьменності і орга­нізації в селі першої семи­річки проводив завідуючий відділом освіти при волвиконкомі Тимофій Павлович Біланенко, народний учи­тель  Роман Мит­рофанович Таран, керівник всеобучу  Андрій Семенович Троїцький. Значну допомогу молодим митцям з сільського клубу подавали вчителі: Роман Митрофанович Таран, Федо­ра Павлівна Покотило, Оле­на Михайлівна Первак, Дарія Василівна Романко, Варвара Купріянівна Вощинська,  Поліна Морозова. Ставили спектаклі, і то не тільки в своєму селі, але і в сусідніх — Манжелії, Олсксандрівці, Мануйлівці, Пісківських хуторах. Ус­піх був величезний.   Квитки продавали не за гроші   бідняки (тоді  були  мільйони),  а за госп.хліб,  зерно. Весь  збір  від­правляли до млина, а  звід­ти - в дитбудинок.

 Не останню роль в боротьбі з неграмотністю на селі у міжвоєнний період відігравали і профсоюзи. Так, в 1928 році внаслідок "шефської роботи заводських профорганізацій" грамоті було навчено 350 тисяч сільських жителів, а вже в 1929 році їх кількість зросла ще на 600 тисяч осіб.

 Партійна і комсомольська організації с.Мануйлівка стали ініціаторами і організаторами суботників і недільників. У вільний від польових робіт час мануйловци працювали на будівництві початкової школи. Селяни подружилися з працівниками Кременчуцької тютюново-махоркової фабрики, які часто приїжджали в село, виступали з антирелігійними лекціями і бесідами, розповідали про успіхи соціалістичного будівництва в молодій країні. Шефи привозили книги, журнали, допомогли обладнати хату-читальню.

 Навчання в школах велося  рідною мовою. І хоча досягти грамотності всього населення у 20-30-х роках не вдалося, все ж результати були вагомими: перепис 1939 р. зареєстрував в Україні 85,3% письменних у віці до 50 років.

 Перше десятиріччя радянського правління в Україні відзначилось швидким поширенням пунктів лікнепу. Вже на листопад 1927 року процент писемних по республіці зріс на селі - з 15,5 % (довоєнний час) - 50 %".

КОЛЛЕКТИВІЗАЦІЯ СЕЛЯНСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ 1928-1933 років

 Особливий етап у розвитку селянського землекористування становить період безпосередньої підготовки колективізації, т. е. період  кінця 1927 р. до раніше виникнененого масового колгоспного руху восени 1929 р. Передача колгоспам, біднякам і малоімущним середнякам кращих земель і відсування кулака на незвичні йому гірші землі під час землеустрою було рівносильне нового і глибшого соціальному перерозподілу землі, б свідчило про що починається корінній ломці общинних традицій, зв'язків і норми, пов'язаний насамперед із переходом на курс суцільний колективізації.

 Роки безпосередньої підготовки колективізації сільського господарства (1928-1929) становлять особливий етап у розвитку поземельних відносин селянства, й радянської політики. Як вже було сказано перехід до суцільний колективізації сільського господарства означав корінну ломку всіх одноособових форм землекористування, у цілковитій ліквідації старої системи земельних відносин. На погляд це виразилося на стисненні таку групу населення як куркульство.

Вже при першій погляді в розвитку села передусім привертає увагу зростання чисельності селянських дворів, яке свідчило про дрібноті сільськогосподарського виробництва.

22 вересня 1937 року з утворенням Полтавської області Козельщанський район був віднесений до останньої в склад якого ввійшли колишні Пісківська та Мануйловська волості,  30 грудня 1962 року після розформування району  його територію включено до Кременчуцького та частково до Кобеляцького районів, а 8 грудня 1966 року після відновлення Козельщанського  району села Василівка,  Мануйлівка, Піски та прилеглі хутори входили знову  в склад останнього.

У 1928 р Манжеліївський район було розформовано.  До вересня 1930 р.- село входило до складу Велико-Кринківського району, а з 2 вересня 1930р.- до Глобинського району. У 1928 році в селі виникло перше товариство спільного обробітку землі. У нього об'єдналися 14 бідняцьких господарств. Організаторами ТСОЗ були сільські активісти Х. Ступенко, І. Григоренко, Ф. Радчіч, Е. Нілісний, М. Дьяченко та інші. ТСОЗ отримав допомогу від держави через сільськогосподарську кооперацію - кредит на придбання трактора, худоби та сільськогосподарського обладнання.

 У 20-х роках в Мануйлівці організувався також колгосп «Червоний Незаможник», якому в 1937 році, в річницю смерті О.М. Горького, присвоїли ім'я великого письменника. Керівником артілі став Т.Г. Кочубей.

 Весною 1930 року пісківські селяни - створили колгосп, організаторами його стали А. П. Тимошенко, І. І. Черкас, С. П. Литви­ненко, П. П. Троцький, А. В. Мохтан, Р. Г. Бардаченко.

 Першими членами колгос­пу стали: О. А. Корецька, П. П. Мусієнко, М. П. Паськевич.

 Колгосп назвали «Черво­ний партизан» на честь за­гиблих партизанів у роки громадянської війни. Пер­шим його головою став С. П. Литвиненко. На час засну­вання колгосп об'єднував 33 господарства.

 Повна колективізація була за­кінчена у 1933 році. Колгосп мав міцну мате­ріальну базу. Однією з най­більших в районі була коне­ферма, молочнотоварна фер­ма, свиноферма.

 З 1932 по 1933 рр. значна частина населення села помирає від голоду, не було такої хати, яку оминула б смерть. Люди помирали навіть цілими сім’ями.

ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА 1940-1945 років

 Війна обірвала мирне життя українського народу, завойоване кров'ю і роками напруженої праці. З перших днів війни більшість дорослого чоловічого населення пішли на фронт. Ті, хто залишався в селі, самовіддано трудилися, щоб зібравши врожай, дати більше продовольства для армії.

 До кінця 1941 р. німцями була окупована вся Україна, окрім Криму. Відбувся новий адміністративно-територіальний поділ України. Радянська влада не могла чинити опір окупантам, бо втекла разом з Червоною армією на схід. Народ України був залишений напризволяще. Реальною силою, що протистояла німецьким загарбникам, були радянські партизани і підпільні організації,

 У середині 1942 р. був створений Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з генералом Т. Строкачем. Штаб керував рейдами великих партизанських з'єднань по тилах ворога, зокрема, С. Ковпак — від Путивля до Карпат. О. Сабурова — на Житомирщину, О. Федорова — на Волинь. За відомостями УШПР, на окупованій території України діяло понад 330 тис. партизанів, у тому числі 29 з'єднань і 83 загони, у складі яких налічувалось 43,5 тис. бійців. У 1943 р. на окупованій території України підпільний і партизанський рух досяг найвищого розмаху. Саме в цьому році були проведені вже названі партизанські рейди. Під час Курської битви партизани здійснювали "рейкову війну". У партизанських загонах діяли десятки професійних розвідників і диверсантів. Координація дій партизанів та підрозділів Червоної армії стала важливим чинником у досягненні перемоги над німецько-фашистськими окупантами.

 З Україною пов'язувалися основні події всього радянсько-німецького фронту (6 000 км), який був найважливішим серед фронтів Другої світової війни.

 Найбільш запеклі бої та битви радянських військ відбувалися майже в 200 населених пунктах України. Найчастіше вони супроводжувалися підтримкою сотень тисяч партизанів та підпільників. Не були винятком і села Кременчуцького району на Полтавщині.

 З 16 вересня 1941 по 22 вересня 1943 року Мануйлівка була окупувана фашистськими військами. Настали дні неволі. Багато горя заподіяли окупанти мирному населенню. Вони звірячому знищили 7 сімей колгоспних активістів: колгоспниць Н.В. Курер, Н.Л. Калашник, О. Яременко, а О. Пінчук з дворічним сином спалили живцем. Фашисти насильно вивезли на каторжні роботи до Німеччини близько 100 юнаків та дівчат. Відступаючи під натиском радянських військ, окупанти спалили 312 будинків колгоспників, вивезли 300 голів худоби.

  У роки тяжких випробу­вань, коли фашисти напали на нашу Вітчизну, разом з усім народом на захист  Батьківщини стали і  пісківці. У   короткий     час   майже триста чоловік пішли в ря­ди Червоної армії. Двадцять сімей евакуювались у глибо­кий тил і там працювали для фронту. Переможний шлях пройшли: генерал-майор В. Г. Корецький, полковник А. Г. Рогізний, підполковник Д.Ф. Омеляненко, старший лейтенант М. М. Резнік, А. П. Тимошенко та інші. За зразкове виконання бо­йових завдань, доблесть і ге­роїзм, близько двохсот пісківців — солдатів і офіцерів Радянської Армії — удо­стоєні  урядових  нагород.

 Під час тимчасової окупа­ції села з 13 вересня 1941 року до 27 вересня 1943 року пісківці чинили актив­ний опір фашистам. Вони ховали хліб, сабо­тували поставку продуктів для гітлерівської армії, ухи­лялися від виїзду до Німеч­чини.

 Колишній червоний партизан Павло Пет­рович Троцький очо­лив групу народних месни­ків. На їх слід напали гес­тапівці, герої загинули смер­тю хоробрих.

 З 23 вересня 1941року по 26 вересня 1943 року село Манжелія було окупувано фашистами. З перших днів окупації почав діяти партизанський загін з 30 чоловік. В травні 1942 року фашисти розстріляли 20 чоловік манжеліївців у Великих Кринках.   Фашисти вивезли на каторгу в  Німеччину з села 129 юнаків і дівчат, а всього по сільраді 169 чоловік. Відступаючи окупанти спалили на території  Манжеліївської  сільради  всі громадські будівлі, в тому числі 259 хат.

  Понад 300 своїх синів по­слала Манжелія до лав Червоної Армії. В боротьбі з воро­гом багато манжеліївців проявили мужність і героїзм, а Олексій Омелянович Чайка був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу.   Будучи артилерійським розвідником, він брав участь у форсуванні Дніпра у вересні  1943 року. Гвардійці, в тім числі й О.О.Чайка успішно відбили всі атаки ворога , розширили плацдарм. За цей подвиг йому присвоєно було високе звання.  Учитель Манжеліївської середньої школи гвардії підполковник Володимир Григорович Волощенко нагороджений п’ятьма орденами та п’ятьма медалями. За проявлений героїзм в боротьбі з фашистами Ларіон Тимофїйович Михненко нагороджений орденами Слави І, ІІ, ІІІ сту­пенів.

 У вересні 1941 року через село Василівку відступали бійці 132 танкової бригади.  Німецька окупація розпочалася 15.09.1941 року і тривала до 26.09.1943 року. За період окупації спалено 2 приміщення школи, 2 культосвітні заклади, 30 хат; вивезено на примусові роботи до Німеччини 119 чоловік. На фронтах воювали І.Р. Бершадченко, Г.І.Заєць, І.П. Іванютенко, І.П. Корецький, Г.О.. І.О. та О.О. Михайленки, С.Д. М'якенький, І.М. Сундук, П.М. Сердюк, П.С. Сивокінь та інші.

Відвагу і героїзм в боях з німецько-фашистськими загарбниками виявили жителі  Козельщини. Серед нагороджених орденами і медалями Радянського Союзу — 170 уродженців Козельщини, в т. ч. 26 робітників радгоспу «Козельщинський» та інших підприємств, 68 колгоспників та 76 службовців.

 Давно відгриміли громи Великої Вітчизняної війни. Солдати повернули­ся додому, знову стали до мирної праці. Але не всі... 160 пісківців, 212 мануйлівців,  та багато - багато інших жителів району у боях за Батьківщину, за її свободу і незалежність віддали найдорожче —своє життя. Та пам'ять про них, про їхні героїчні подвиги ні­коли не померкне.

 У центрах  сіл встановлено  меморіали та обеліски Віч­ної слави. Це пам'ятники батькам, синам, братам і дочкам, друзям і близьким, які полягли смертю хороб­рих у битвах з ворогом. Це пам'ятники тим, чиї  імена назавжди золотими буквами занесені до  Книги  Вічної Сла­ви, тим, хто ніколи не повер­неться додому.

 

Джерело: Історія малих сіл Української РСР. Полтавська область. Київ 1967