Останній спостережний пункт ми залишили в Фінляндії за річкою Вуоксі  і переїхали до Ленінграда. Ми ще не знали, що це буде останній рейд, що тут ми зустрінемо день, після якого війна залишиться в минулому.   Був травень і весна в тому році стояла рання. Де-не-де  на кущах пробилось блідо-зелене листя. Це тут, а не дома на Полтавщині уже цвіли сади, Вона була для нас далеко, ми вперше відчули як це звучить здалеку: Рідна моя Полтава.  Взагалі війна для нас скінчилася, але як і раніш ми були в бойовій готовності. Розмістившись на Виборжській стороні і установивши зв'язок з штабом дивізії, ми запросили команди. Ждали її дуже довго.  Раптом телефоніст відпустив клапан трубки і оглянувшись як буд то це була тайна  сказав: -Товариш майор передав: війна скінчилася…   Я взяв у нього трубку. Не помню того який тоді був позивний, їх так багато змінилося за війну! Були і героїчні – «Орел» і ліричні - де що в роді – «Волна». Командир дивізії вибрав собі позивний із Пушкіна і іменувався «Ленський». А більше за все позивними служили просто цифри. Коли командир був «Товариш перший», то нам уже діставалися цифри двухзначні.

  Словом я взяв трубку, а в ній без всяких позивних кричав зв’язківець: - Перемога!   Все!   Здалися німці!   Війні капут!          

  Чотири роки  ми ждали цього дня. Ми так ждали його, що він став для нас найжаданішим.

  Даже вина не оказалося в такий день. Та не успів солдат – зв’язківець передати звістку про Перемогу, ще і командир полку не поздоровив нас, а уже мимо прогриміла колесами тачанка. Бешено розігнав коней, в повний ріст, махаючи над головою віжками, стояв в тачанці старшина. Наш старшина був чоловіком не без самолюбства і не міг перенести такого страму, щоб в день Перемоги в солдатській столовій чогось не хватало. І він мчався до сусідів, вирішив померти, але дістати бочку вина.

  А ми вискочили з палаток палили в небо із автоматів і щось кричали.

  Ми всі були без кінця уставші, мріяли про дім, раділи закінченню війни.

  Направляючи в небо різнобарвні трасирующі кулі ми на мить забули грізні дні під Москвою 1941 року, коли під її стінами у поєдинку з бронею стояли на смерть. Ми забули про перші партійні доручення і солдатські кадри, про те коли в тривожні дні Ленінградської блокади добровільно визвались, щоб через Льодову трасу Ладожського озера рятувати жінок і дітей від голодної смерті.

  В салютах ми забули чоловіків, жінок, дітей – громадян великого міста революції, які  непохитно стояли 900 днів і ночей під вогнем фашистських гармат, під бомбардуванням з ворожих літаків.

  Ми забули казахських і киргизьких колгоспників, сибіряків і каспійських рибалок, людей партизанського краю, які рискуючи своїм життям везли і посилали продовольство місту – герою.

  Салютуючи тоді автоматними чергами, ми старалися про все на світі  забути, адже для того щоб радіти, зовсім не треба було розривати могилу спогадів.

  В той час ми ще не прощалися з товаришами, з тими хто віднині назавжди стали за підсумковою рискою. Ми всі були разом. І разом здобута Перемога була загальною. Застигнуті нею зненацька ми салютували в небо із автоматів за мертвих і живих. В той день ми знали тільки одне: здійснилося! Для всіх однаково, рівною нагородою був цей переможний день.

  …Роком пізніше, тримаючи шлях додому я відвідав Піскаровське кладовище в Ктниці Виборжської сторони. Тут споруджено монументальний пам’ятник на честь 600 тисяч ленінградців , що загинули від бомбардувань та голоду. Нині горить вічний вогонь. Статуя скорботної, але сильної жінки, що уособлює Вітчизну  держить над братською могилою гілки дуба і лавра.

  Положивши тоді квіти  у підніжжя загиблим я подумав: Ми старались про все забути? 

  Про це треба розповідати тим кому думається,  що горіти  можуть тільки дрова в печі. Що кров може текти тільки з порізаного ножем пальця.

  Вічна слава тим хто віддав життя за незалежність Вітчизни!

с. Піски 29.04.1970 р.

    Омельяненко А.Ф., участник оборони   Ленінграда