Головна » Статті » ДОДАТКОВІ МАТЕРІАЛИ » З ІСТОРІЇ НАБЛИЖЕНИХ СІЛ

Історія міст і сел Кременчуцького повіту (1900-1920)

СЕЛЯНСЬКІ ПОВСТАННЯ В КРЕМЕНЧУЦЬКОМУ ПОВІТІ В 1900-1920 роках.

 На початку XX ст. внаслідок тяжких умов життя селянства та існування поруч з селянськими господарствами велико-поміщицьких маєтків посилюються селянські виступи і заворушення. В 1900 р. селянські заворушення відбулися в ряді сіл Полтавської губернії. Становище селян погіршало також в 1901 р. внаслідок недороду.

У 1902 р. селянський рух охопив Полтавську, Київську, Харківську та інші губернії і досяг найбільшої сили. У ряді районів селянська боротьба переросла в масові збройні виступи. Поміщики тікали, кидали свої маєтки напризволяще. Лише в березні було зруйновано 40 поміщицьких маєтків у Полтавській губернії. Усього протягом березня — квітня 1902 р. сталося понад 120 нападів на економи поміщиків, багатих орендарів, унаслідок чого 105 маєтків було розгромлено.

 Почалися вони 22 березня з нападу селян на економію герцогів Мекленбург-Стреліцьких в поселенні Карлівка Костянтиноградського повіту на Полтавщині. Селяни відімкнули комори і склади, розібрали зерно, картоплю, фураж, сільськогоспо-дарський інвентар, худобу та ін. Вони захопили, зорали й засіяли 2 тис. десятин поміщицької землі, спалили ґуральню і крохмальний завод. З Карлівки селянський виступ перекинувся на  села Кременчуцького, Полтавський  та інші повіти губернії.

 Головними причинами масового селянського руху  в Кременчуцькому повіті Полтавської губернії були кріпосницькі пережитки й зумовлене ними тяжке становище більшості селянства — поміщицьке землеволодіння,  малоземелля селян, відробітки й кабала, викупні платежі, численні податки й побори, повна політична безправність та ін.  Кращі орні землі, луки і ліси навколо в Манжеліївській, Пісківській та Мануйлівській волостях в той час належали  поміщикам Краснокутському, Остроградському, Меретинському, Калачевській, Кусковій, Цветаєвій,  Бобру та куркулям  Гаврильцям, Долинським, Первакам та іншим. Безпосереднім поштовхом до піднесення селянської боротьби у 1902р. в селах був неврожай в попередньому році. Доведені до відчаю злиднями і стражданнями, селяни забирали в поміщицьких садибах хліб, картоплю, сіно для худоби, необхідний реманент, знаряддя праці. Серед селян поширювалися чутки про існування царського указу, згідно з яким їм нібито дозволялося забирати у поміщиків хліб, землю, майно.

Для придушення Полтавсько-Харківського селянського повстання царський уряд кинув війська — 9 батальйонів піхоти і 10 козачих сотень, які в 17-ти селах вчинили тілесні покарання селян, в окремих місцях стріляли в натовпи, проводили обшуки, забирали хліб, солому, заарештовували активних учасників та ін. До суду було притягнуто 960 осіб, з яких 837 осіб. на судових процесах у Кременчуці і Полтаві засудили до різних термінів тюремного ув'язнення. Без судових рішень багатьох селян покарано шомполами. Учасників виступів ув'язнювали, відправляли на каторжні роботи або на заслання до Сибіру та інших віддалених районів країни. Але це не припиняло революційних настроїв серед селян їх підсилювала і агітація революційних партій, які закликали селян до боротьби проти царського режиму. Хоча повстання 1902 р. охопило значну територію, воно все-таки залишилося локальним виступом, окремим вибухом.

 Під впливом виступів робітничого класу посилились селянські заворушення. Тільки в першій половині 1905 р. селянський рух охопив 43 з 94 повітів України, всього у регіоні відбулося 1857 селянських виступів. Влітку 1905 р. почали створюватися місцеві організації Всеросійської селянської спілки.  Особливо широкого розмаху в Кременчуцькому повіті селянські виступи повторно набули навесні 1905 p. в волостних селах Мануйлівка, Манжелія, Піски, Василівка та інших, що перетворилися в селянські повстання. Бідність, голод, безправ'я штовхали селян на боротьбу з своїми гнобителями.

 Так у період революції 1905-1907 років в селі Василівка підпільним волосним комітетом проводилася революційна агітація серед селян. У грудні 1905 року цим рухом керував  Д.С. Михоль, який закликав не платити податків та зняти робітників з економії. У 1905 році маєтки у селі Василівці та сусідній Олександрівці належали грецькій підданій Драгісіс-Палеолог. Селяни, які орендували у поміщиці землю, у вересні 1917 року припинили платити гроші за оренду, самовільно зібрали  врожай  і скосили луки. У 1906 рокі терські козаки влаштували жорстоку розправу над селянами Василівки, які прямували з мирною  петицією до волосного начальства.

 В селі Манжелії під впливом виступів селян інших сіл відбувалися також масові мітинги протесту проти існуючого ладу. У червні 1905 року поденні робітники із Манжелії, які працювали в с. Семимогилах Кринківської волості в економії поміщиці Калачевської, разом з місцевим населенням влаштували страйк і вимагали підвищення  заробітної плати, рівної оплати праці чоловіків і жінок а в грудні 1905 року манжеліївці брали активну участь у збройній сутичці селян з полі­цією в селі  Василівці Кременчуцького повіту.

 Під впливом революційно­го руху на Україні 1905-1907 років повстали й пісківці. Вони палили куркульсь­кі садиби і хліб в скиртах, нападали на царських чинов­ників. Напередодні революційних подій 1905 року в села повіту кілька разів приїжджав працівник Кременчуцької електростанції  Краснокутський. Він привозив односельчанам революційну літературу, виступав на мітингах.    Під  впливом його виступів селяни кидали роботу в поміщицькій економії.

 У темні осінні ночі 1905р. яскраво запалали поміщицькі коморив селі Мануйлівка заповнені зерном, великі стодоли з необмолоченними снопами пшениці. В знак протесту проти жорстокої експлуатації  люди села Піски спалили садибу і скирти хліба кулака Шеремета.  Ніхто не поспішав гасити пожежі.

 Після жовтневого політичного страйку селянський рух посилився. Восени 1905 р. в Україні він охопив уже 64 повіти з 94. Протягом жовтня—грудня 1905 року відбулося 1800 виступів українських селян, якими було охоплено 2100 сіл із населенням понад 2 млн чол. Всього протягом 1905 р. в Україні відбулося близько 4 тис. селянських виступів, що охопили 6884 села з населенням понад 5 млн. чол. У Чернігівській, Полтавській, Харьківській і деяких інших губерніях відбулися справжні селянські повстання.

 Страйки 1906-1907 рр. мали переважно оборонний, а не наступальний характер. Послані царським урядом для придушення виступів робітників і селян каральні експедиції чинили жорстокі розправи. У села Кременчугського повіту вступи­ли озброєні козаки. Коман­дував ними генерал-губерна­тор Штерич. Карателі зігна­ли мануйлівських селян на площу біля цер­кви, і почалася розправа, Краснокутського, Михоля, Долинського і дочку попа Крем'янського з Мануйлівки заарештували.

 3 19 серпня 1906 р. почали діяти військово-польові суди. За їх вироками до квітня 1907 р. було страчено 683 чол. Царизм дедалі ширше використовував репресії, розстріли, заслання.
У роки відступу революції не припинялися і селянські виступи. За перше півріччя 1906 року селянський рух в Україні охопив майже 75 повітів з 94. Проте за кількістю учасників і гостротою боротьби він був слабшим порівняно з попереднім роком. Революція 1905—1907 рр. закінчилася поразкою, але завдала серйозного удару царському самодержавству.
 Після придушення революції і до початку Першої світової війни антицарські та антипоміщицькі настрої продовжувало демонструвати селянство. Щоправда, в 1907—1916 рр. тривали лише розрізнені виступи окремих груп селян. Замість розгрому поміщицьких маєтків, що було характерним в революційні часи, селяни тепер здійснювали підпали господарств.

 Глибокої осені 1917 року в Пісківській волості вста­новилась Радянська влада.  До складу волосного ревно­му ввійшли С. І. Паське­вич, бідняки й колишні фронтовики: Терентій Гирман, Федір Товстоп'ят, Анд­рій Тимошенко, Микола Рибка, Олександр Романко, Демид  Таратута, Дмитро  Руденко, Антон Кальницький, Роман Бардаченко, Степан Товстоп'ят, Захар Зіненко. Першим головою ревкому був Терентій Матвійович Гирман. Вслід за ревкомом був створений комітет бідноти. Першими його членами ста­ли: Федір Сидоренко, Ми­хайло Кібальник, Андрій Корецький, Павло Коноваленко, Дмитро Жиденко.

18 січня 1918  був створений революційний комітет і в селі Манжелія. Селяни приступили до розділу поміщицької землі. Створений пер­ший ревком, на чолі якого став І. С. Омельяненко, а згодом, після повернення з армії, М. М. Павленко. До складу ревкому ввійшли моряк-більшовик Федір Білогуб, Оникій Губина та Яків Дудник.  Ревком конфіскував майно і землі поміщиків та частини куркулів і розподіляв їх між бідняками і батраками. Селяни готува­лися до першої сівби. Організатором революційних перетворень на селі став пар­тійний осередок, до якого входили М. М. Павленко, П. І. Білогуб, І. С. Омелья­ненко, О. І. Губина та інші.

 У боротьбі за свою незалежну державу патріотичні сили здобували як блискучі перемоги, так і зазнавали тяжких трагічних падінь. Саме вони наклали свій відбиток на загально визнану періодизацію:

 1) Українська народна республіка доби Центральної Ради (березень 1917 — квітень 1918 рр.);

 2) Українська держава гетьмана П. Скоропадського (29 квітня — 14 грудня 1918 р.);

3) Українська Народна Республіка доби Директорії (грудень — 1918—1920 рр.).

 Гетьманщина проіснувала менше восьми місяців, протягом яких реальна влада перебувала в руках німців, а її власний вплив був обмеженим. Спочатку вона могла здобути собі певну підтримку завдяки обіцянкам відновити правопорядок, якого прагнула велика частина населення. Проте вона не спромоглася належним чином підійти до розв'язання двох основних питань, що їх поставила революція на Україні,- питань соціально-економічної реформи та національної незалежності.

Вигнавши Скоропадського, Директорія стала перетворюватися з переможного повстанського комітету на уряд нововідродженої Української Народної Республіки.
 Настрої селянства в зазначені періоди були надто важливими, оскільки вперше за довгі століття у нього з'явилися бажання і здатність боротися. В період Гетьманщини по всій Україні виникли сотні отаманів з їхніми артизанськими бандами, пройнятими неокозацьким анархіз-мом. Одні схилялися на бік націоналістів, інші підтримували більшовиків, ще інші не раз перекидалися з боку на бік, і всіх найбільше турбувало те, як оборонити інтереси своїх сіл та околиць.

Певне пожвавлення селянського руху розпочалося в 1918-1920 р.р.  Українських селян не треба було особливо підбурювати до повстання проти уряду, що конфіскував їхній врожай, повернув землю багатим поміщикам і послав у їхні села каральні експедиції.  Незабаром по всій Україні вибухнули стихійні й досить значні селянські заколоти. У запеклі бої з німецькими військами кинулися загони озброєних селян (зброя тоді була легкодоступною) на чолі з ватажками з місцевих жителів, що часто були анархістсько-настроєними і яких на козацький кшталт називали отаманами або батьками. Ці сутички  набирали величезних масштабів: зокрема у Кременцучькому повіті Полтавської губернії.

Центральна рада привела на Україну, німе­цьких та австрійських оку­пантів. На їх штиках три­мався кривавий режим геть­мана Скоропадського. В березні 1918 року села повіту окупували німці.

 У Мануйлівці бешкетував каральний загін, штаб якого розташовувався в маєтку графині Капніст, в селі Кармазинівці. Прибувши в Мануйлівку, окупанти почали вимагати непосильну контрибуцію з сельчан, переслідувати сільських активістів: Карпа Волощенко, Валер'яна Попенко, Олександра Артюшенко, Н. Калашника, Степана та Петра Третяка,їх викликали на допити, катували.

 Вслід  за  окупантами  в село Піски  вступили також карателі-гайдамаки.    Карний  загін роз­містився  в  маєтку   поміщика  Остроградського    в   Манжелії    і знайшов підтримку в місце­вих куркулів.    З них і була створена збройна банда хлі­боробів  -  власників.    Засви­стіли    нагайки    по   спинах незаможників.  Від брудних рук бандитів загинули пісківці- кра­щі борці за народне щастя — Костянтин Іванович    Корецький,    Тихін   Юхимович Григоренко, Федір Левкович Сидоренко, Максим Васильо­вич  Зіненко.  Настали тяжкі дні  українського селянства в боротьбі  за власне існування, їхня  перспектива здавалася безрадісною.  Поряд із втратами революція й громадянська війна принесли українцям і здобутки. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. З одного боку, селянин, що продемонстрував здатність валити уряди й боротися за свої інтереси, здобув упевненість у власних силах і почуття самоцінності. А за цим прийшло прагнення того, щоб до його мови та культури виявлялося більше поваги й визнання. З іншого боку, поява українських урядів привчала селян вважати себе українцями. Тому за якихось чотири роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні події 1917—1921 рр. були революцією не лише соціально-економічною, а й національною.
 

ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ В СЕЛАХ  КРЕМЕНЧУЦЬКОГО  ПОВІТУ 1917-1920 РОКАХ

  Коли в   травні 1918 року білогвардійці  i   німецькі окупантн увірвалися на землю України,  сільські активісти та бідняки пішли  в партизани і з гвинтівками в руках мужньо стали на захист своєї влади.   На репресії   карателів партизани відповідали відчутними ударами.  У вересні 1919 року денікінці захопили Полтавщину i центр свого удару перемістили на Орловсько - Курський напрямок. Партизани Кременчуцького повіту внесли значний вклад в організації визволення сіл від окупантів.

 Біднота Мануйлівки, Пісок і Манжелії повстали на боротьбу. Пішли в ліси пісківці: акти­вісти,  колишні  фронтовики, незаможники.  Надзвичайно велике значення для розвитку партизанської боротьби проти окупантів і буржуазних націоналістів мало те, що проходячи через територію Манжеліївської волості частини 12-го корпусу, залишили селянам ча­стину зброї.

 На початку травня 1918 року в села Кременчуцького повіту керівництвом країни був направлений  військком 12-го корпусу Федір Всеволодович Попов для налагодження партизанського руху і організації в селах повіту бойових партизанських груп. Одна з таких груп на чолі з Михайлом Пав­ленком була створена і в Манжелії. До її складу ввійшли місцеві бідняки І.О. Верховський, І. С. Загорулько, Д. П. Загорулько, Д. Д. Козаченко, С. І. Назаренко, Й. Ф. Михно, А. Н. Жадан, М. Н. Шутка, Ф. М. Шутка та інші. .  У Пісках була створена бо­йова група партизан, коман­диром якої став Семен Іва­нович Паськевич. До групи увійшли Р.Г. Бардаченко, Т.Ю. Григоренко, Л.Д. Долинський, 3. П. Зіненко, А. Д.  Кальницький та інші. Мануйлівську групу, яка утворилася в травні, очолив місцевий активіст Роман Бардаченко.

  Партизанські групи Манжелії, Піски, Мануйлівки та інших сіл, об'єдналися у парти­занський загін на чолі з Ф. В. Поповим. Партизани брали участь у великих  операціях,   які  про­водив   партизанський загін.  Партизани руй­нували   колії,   мости,   напа­дали   на  бандитів,     які  ота­борились на станції Гребін­ка.  Діяли вони й в Оболонському  і    Чорнобаївському районах,  діставали    аж   до Києва.

 Коли Україні почала загрожувати навала денікінців, з допомогою Кре­менчуцького партійного комітету більшовиків і політвідділу 60-ї дивізії в Манжелії  в липні 1919 року сформувався кінно-піхотний артилерійський загін в кількості понад 500 чоловік. Він дістав назву Кременчуць­кого. Загін назвали пізніше червонокозачою кавалерійською брига­дою, якою командував Федір Попов.  Командирами полків і ескадронів були старі кадрові робітники, що пройшли революційну шко­лу на заводах і шахтах. Се­ред цих легендарних командирів були уродженці Пісок: С.І. Паськевич, Р.Г. Бардаченко, О.Г. Ро­манко, Л.П. Геращенко. Командирами окремих його підрозділів були і манжеліївці Федір Омельяненко, Сава Назаренко.  Значну частину його становили колишні фронтовики, партизани 1918 року. Штаб загону розмістився в Манжелії.

« На початку травня 1918 року після пере­дачі радянському командуванню в районі Бєл­города частин 12 армійського корпусу, в яко­му я був головою Військово-революційного комітету, - згадує Федір  Всеволодович,  я повернувся на Полтавщину для організації партизанської війни проти німець­ких окупантів і гетьманщини. Час був тяж­кий. Старости, спираючись на багнети окупан­тів і куркульської банди, чинили звірячі роз­прави над робітниками і селянською біднотою. Вони відбирали у селян землю і повертали її поміщикам, окупанти забирали все, що мож­на було забрати, і вивозили в Німеччину. Міста і села «прикра­шались» шибеницями. Більшовики і радянсь­кі активісти були ого­лошені поза законом.   Мені швидко вдалося організувати першу зу­стріч з місцевими ак­тивістами: матросом Савою   Пилипейком (з Омельника), Семеном Паськевичем, Андрієм Тимошенком, Степаном Литвиненком (з Пі­сок), Леонтієм Геращенком (із Василівки), Іваном Налісним, Романом Бардаченком, Ві­рою Вощинською, Тимофієм Сьомиком і Ва­силем Литовченком (з Мануйлівки), Федором Білогубом, Іваном Омеляненком (з Манжелії) та інші. З цими товаришами, які склали ядро Кременчуцького партизанського загону, ми і почали створювати бойові партизанські гру­пи. Спершу ці групи обмежувались «малими» діями. Вночі нападали на штаби каральних загонів, підривали склади і залізничні ешело­ни, протидіяли збору і вивозу в Німеччину продовольства, машин і сировини. Багато операцій аж до осені 1918 року ми здійсню­вали малими групами партизан, які жили в селах, як звичайні селяни, і тільки вночі по наказу свого командира збиралися у визначе­ному місці, де одержували інформацію і бойо­ві завдання.  В своїх бойових справах ми керувалися вказівками Кременчуцького підпільного комі­тету».  

  Восени 1918 року на Україні створилася сприятлива обстановка для масових повстан­ь робітників і селян. Регулярні українські частини Червоної Армії наступали зі сходу, а партизани вдарили по тилах гетьманців і ні­мецьких окупантів, а потім - і петлюрів­ської Директорії і в кінці 1918 року звільнили від них Полтавщину. Партизанський загін разом з ра­дянськими військами  брав участь у звільненні Кременчука.

  В період боротьби з денікінщиною  загін, при до­помозі кременчуцьких партійних і радян­ських органів, а також командування 14 Ар­мії, штаб якої розміщався в Кременчуці, перетворився в крупне кавалерійське з'єднан­ня, громив білогвардійців в районі Кременчук – Хорол -  Золотоноша, аж до Чернігова.

  На  початку вересня 1919 року, коли центр другого походу Антанти проти молодої української рес­публіки  перемістився    на   Орловсько-Курський напрямок і створилася безпосередня загроза Москві,  загін  був   переправ­лений   під Орел.    Тут він   був перейменований в червоно - козачу кавалерійську   бригаду. Командиром     бригади було призначено Попова Ф.В., командиром     першого кавполка - партизана з с. Омельник, учасника   штурму    Зимового  палацу Саву Івановича Пилипейка, командиром другого-партизана з Пісок Федора Олександровича  Омеляненка, командирами ескадронів і взводів були при­значені головним чином кременчуцькі парти­зани.  

 З наступом денікінців загін вийшов до ст. Гребінка і разом із 3-ю бригадою 60-ї дивізії здійснив ряд бойових операцій. На початку вересня 1919 року Кременчуцький партизанський загін, за наказом командування, вийшов до Орла.  20 жовтня бригада першою увійшла в Орел, а 17 листо­пада — в Курськ. Незабаром влилася до складу Першої кінної армії С. М. Будьонного і з боями пройшла аж до Кубані. Пізніше вона громила Врангеля в Криму.

 Але у волості і в селах Кременчуцького повіту було ще не спокійно — лютували куркульські банди, яких непокоїли успіхи радянського будівництва на селі. У зв'язку з цим 16 липня 1920 року комсомольська організація Манжеліївської волості в повному складі відправилась на боротьбу з бандитизмом. Для охорони громадського порядку і боротьби з банди­тизмом в Манжелійовському повіті було створено волосну міліцію на чолі з  Іваном Верховським.

 Недобитки банд Скирди, Кикотя, Мошенського і Левченка 17 липня 1920 року напали на Манжелію. Місцеві активісти стали на захист села. В нерівному бою загинули Ф. Білогуб, К. Самійленко, П. Губина, С. Кривонос і волвійськом Д. Чмокаленко. Захопивши в полон непритомного Федора Білогуба, бандити вчинили над ним звірячу розправу.  Бій ішов ві­сім годин. Банда налічувала сотні багнетів і ескадрон ка­валерії. Наших же зібрало­ся жменька. Очолював за­гін Іван Опанасович Верховський. На самій вершині «Церковної гори», червоні зуміли відбити не тільки багато численні    атаки противника, але й примусили бан­дитів відступити.

В період громадянської війни в селі Василівка на боці червоних діяла партизанська група уродженця с. Василівка Геращенко Левка Пилиповича. У 1920 році біля села відбувся бій червоноармійців з загоном батька Махна, а згодом - з загоном отамана Мошенського. Під час останнього бою Геращенко загинув. У ті Першотравневі дні 1921 року також геройські загину­ли пісківські комуністи: народний учи­тель і агроном Роман Митрофанович Таран, завідую­чий продвідділом Олексій Тимофійович Діденко, комі­сар Червоної Армії Антон Григорович Михайленко, мі­ліціонер Пісківської волос­ті Артем Пилипович Геращенко. Загинув від бандитсь­кої кулі і герой громадянсь­кої війни, вірний син партії Федір Володимирович Омеляненко.

 Під   час   звільнення   Донбасу      від      білогвардійців бригада   Попова  ввійшла  до складу  Першої   кінної     Будьонівської армії.  Після завершення громадянської війни, кременчуцькі партизани, які залишились в живих, повернулися до рідних місць, продов­жували знищувати багаточисельні куркуль­сько-махновські банди, а пізніше взяли ак­тивну участь в радянському і колгоспному бу­дівництві. В одному з боїв у районі Манича бу­ли   поранені   Попов,   Паське­вич,    Геращенко,    Бардачен­ко. Деякий час вони лікува­лись у Ростові, а поправившись   від   ран,   повернулися в   рідні  місця. Попов став   командувати , експедиційним   загоном     по боротьбі  з  бандитизмом   на Полтавщині, Паськевич і Геращенко спочатку працюва­ли політруками в цьому за­гоні, а згодом, за рішенням партійних органів,  керували зміцненням  Радянської вла­ди  в    рідних  селах.     Вони були   уповноваженими   Кре­менчуцького повітового парткому, а пізніше очолили зе­мельний відділ    Пісківської волості. .   Героїчні подвиги кременчуцьких партизан на фронтах громадянської війни описано в IV томі «Історії громадянської війни в СРСР», а також в багатьох виданнях про ті буремні часи, в то­му числі і в  книгах «Розповідь про незабутнє»,   «Розгром денікінців   під Орлом», «Богатирі Сиваша і Перекопу» та інших.

  Після завершення громадянської війни, кременчуцькі партизани, які залишились в живих, повернулися до рідних місць, продов­жували знищувати багаточисельні куркуль­сько-махновські банди, а пізніше взяли ак­тивну участь в радянському і колгоспному бу­дівництві.

  Відтоді минуло багато часу. Багато кремен­чуцьких партизанів не повернулося з походів.

Села Полтавщини нарешті приступили до мирного будівництва  та до налагодження нового життя.

 

Джерело: Історія малих сіл Української РСР. Полтавська область. Київ 1967



Джерело: http://www.litmir.net/
Категорія: З ІСТОРІЇ НАБЛИЖЕНИХ СІЛ | Додав: Profesor (26.11.2016) | Автор: Омельяненко В.А.
Переглядів: 86 | Теги: Село Манжелія, Селянські бунти 1905-07 років, Село Мануйлівка, село Піски, Полтавська губернія, Кременчуцький повіт, Партизанський рух 20 років | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: