Моє рідне село Піски дало Батьківщині 280 воїнів, які героїчно билися з ворогом на фронтах Великої Вітчизняної, 180 із них не повернулися додому. І тепер коли приходжу до школи на уроки мужності, то починаю розмову з учнями про своїх відважних односельців.  Мені особисто сорок п’ять років тому довелося захищати Москву. Улітку 1941 р.,  її рідну столицю, я побачив уперше. Йшов вулицями, обставленими «їжаками» з сталевих рейок, вдивлявся в суворі обличчя ополченців, котрі вирушали на бойові позицію. Всі думали про долю Москви., до неї наближався ворог. Що сказати солдатам взводу , з якими невдовзі мав стати на захист столиці?  Загинемо, але не віддамо її фашистам – ось що скажу. Цю клятву ми повторювали у польовому бліндажі під Крюковим, коли писали у заявах «Хочу піти в бій за Москву комуністом»

 Перед нами постилалися підмосковні простори, на яких майже 130 літ тому відбувалася знаменита Бородінська битва. Комісар розмовляючи з бійцями говорив, що ми стоїмо перед лицем історії, яка велить примножувати славу своїх праотців мужністю і відвагою в боях з переважаючими силами противника. У посьолку Крюкове ми шість діб стримували фашистські танки.

 Уже загинули бійці трьох відділень, дуже порідшало і наше, але ми продовжували вогонь. Осколком снаряда мені поранило ногу. Та хіба міг я покинути позицію, коли в строю не залишилося й половини бійців? Кожен з нас у тому жорстокому бою був і заряджаючим і навідником і командиром, бо за нами була Москва.

  Лікування проходив в Ленінградському воєнному госпіталі де базувалася наша частина.

  Город на Неві готовився до оборони. На далеких підступах йшли бої. Залізничний зв'язок з Москвою не був перерваний. Вечором пасажирським поїздом Ленінград – Москва я виїхав в Чудово. Між станціями Любине і Бобино за ешелоном ув’язався «Нічний охотник» - бомбардировщик. Він цілився в паровоз, але кожний раз промахувався, навколо ешалона рвалися бомби стрясаючи землю. Машиніст часто зупиняв поїзд, уклоняючись від снарядів. Пасажири товпилися в тамбурі, стояли на підніжках, щоб при зупинці поїзда хутчіше покинути вагони. Але ось фашистському яструбу удалося попасти в ешелон. Роздався сильний зрив і в сусіднім вагоні спихнуло ярке полум’я, освітивши розлітающі в сторони дошки, а ударна хвиля викинула всіх хто стояв на підніжках вагона під підкіс

 Від удару по голові я втратив свідомість, коли на обличчя стали падати прохолодні каплі дождя , прийшов в себе і з трудом відкрив очі. Віки поважчали і набрякли, до того ж від зриву я втратив слух и тепер оказалося, що кругом стояла безмовна тишина. Над ешелоном беззвучно кружив фашистський літак. Я слідкував за ним по світлу вихлопних труб. Ось він знову пішов на новий виток для бомбометання.  Моросив дрібний «грибний» дощик, починався світанок. У полотна виднілися силуети вагонів, чулися крики про допомогу. Стараючись подавити стрес і хвилювання направився в сторону лунаючи криків про допомогу.

  Пасажирський поїзд оказався розірваним на дві частини. Зривом першої бомби рознесло один вагон, два других сильно пошкодило, розрушило колію. Під підкосом валялися ізородовані тіла, розпластавшись в нелюдських позах убиті.

…Заново сформований поїзд підходив до станції Чудово, горіла нафтобаза, зенітки обстрілювали знову і знову виникаючі в небі  зграї фашистських літаків. Стомлені безсонними ночами бійці зустрічали ворога шквалом вогню, розстрілювали в повітрі літаки і скинуті на парашутах ракети, які демаскували місцевість. У тяжкі дні жовтня сорок першого року, коли німці прорвалися під Вязьмою  і на танках, мотоциклах, вантажних машинах сунули на Москву комсомольці і молодь звернулися до захисників столиці з відкритим листом:

 «Дорогі наші товариші! Любі наші брати! Славні героїчні захисники столиці!

 Ось уже близько двох місяців фашистські бандити рвуться до серця нашої країни – любимої і рідної Москви. Не рахуючись ні з якими втратами, озвірілий ворог розпочав новий наступ. І перед лицем цієї зрослої небезпеки ми говоримо вам, дорогі друзі, совами великого Кутузова: Ні кроку назад! Стояти на смерть!» 

 Бійці нашої роти, солдати мого взводу безперервно відбивали атаки противника, стояли на смерть, так як за кожним з них стояла столиця нашої Батьківщини – Москва.

с.Піски, 02.08.1968 р.

А.Омельяненко

Колишній  комсорг  роти  51–го  полку

військ     по охороні залізничних доріг,

учасник оборони  Москви і Ленінграда