Лісова галявина на березі каналу імені Москви. В години дозвілля тут збиралися бійці, і серед них, як зараз бачу, кремезну постать свого земляка з Пісок.  В широко­му колі бійців він розповідає щось цікаве, дотепне. Далеко лине сол­датський сміх.      А були хвилини, коли він з гра­натами в руках, стрімким поривом, піднімав бійців в атаку. А то, ди­вись, влаштувавшись під березою, вішав на неї маленьке дзеркальце, насухо збривав бритвою своє рід­ке підборіддя. Життя фронтове не заважало йому слідкувати за собою і завжди бути прикладом для бій­ців.   Бувало, гнітючий камінь ляже на солдатське серце, а він пісню затягне, підбадьорить, звеселить усіх:

...І добили, щоб не лізли вдруге,

Три танкісти, три веселих друга,—

Екіпаж машини бойовий...

  Багато років минуло з того часу. Немає серед нас комсомольця Ми­коли Марченка та пам'ять про ньо­го вічно житиме.

  Там під Москвою біля станції Вишній Волочок в живих квітах його могила, на мраморі якої викарбувано: «Вічна слава героям, які загинули  в боях за   свободу  і незалежність нашої Батьківщини»

  Військову службу Микола Григорович Марченко почав восени 1940 року.   Війна застала його на станції Хімки де тримали оборону залізничного моста, по якому лежала важлива стратегічна артилерія Москва-Ленінград.

  Вдень тут споруджувались вій­ськові укріплення, а вночі, коли зграї німецьких «Юнкерсів» рва­лися в небо Москви, йшов жорсто­кий бій з повітряними піратами. Стомлені безсонними ночами, бійці зустрічали ворога шквалом вогню, розстрілювали в повітрі скинуті на парашутах ракети, які демаскували місцевість.

  У тяжкі дні сорок першого року, коли німці прорвались під В'язьмою і сунули на Москву, комсомо­льці і молодь звернулись до її захисників з відкритим листом. В ньому давали клятву: «Стояти насмерть, ні кроку назад».

  У переповненому бліндажі    від­криті партійно-комсомольські    збори.  В кожному слові виступаючих звучить велика віра в перемогу.

                   - Єсть стояти на смерть! — відпо­відали бійці і командири.

           - До останньої краплі крові, до останнього подиху буду битися з заклятим ворогом. Умру а не відступлю, як клятву -  повторював Микола Марченко.

  В тридцяти кілометрах від Мос­кви йшли жорстокі кровопролитні бої. Від вибухів снарядів і бомб го­ріла земля. Чорна завіса диму зак­ривала небо. Часто здавалося, що все загинуло. Та коли ворог підні­мався, наші позиції оживали.

  Ось знову затишшя - передвіс­ник чергової атаки. її не довелося довго чекати. З ворожого боку пролунав громовий постріл, за ним другий, третій. З-за лісу показали­ся танки, за ними густі ряди піхоти.

  Комсомолець Микола Марченко і його напарник Петро Геращенко з своїм «петеером» у неглибокому окопі на лівому фланзі оборони панфіловц

  Поруч -  комсомольська станко-кулеметна обслуга сержанта Петренка. Почувся скрегіт гусениць. Чорна потвора з білими хрестами сунула на наші окопи. Руки Мар­ченка прикипіли до ствола. Уже ба­чить люк. Видно, як гусениці здій­мають сніжну куряву. Сто, сімде­сят, шістдесят метрів...

                - Давай, - гукає Геращенко.

  Марченко натискує на спусковий механізм.  В цей час танк зупинив­ся і почав повертати башту, шука­ючи тих, хто стріляв. Та цього було досить. Ранкове морозяне повітря прорізало дружне російське «Ура!». Назустріч ворожим машинам з око­пів вискакували бійці. Під гусениці летіли зв'язки гранат. Уже два, три, п'ять танків закрутились дзиґами і завмерли.

  Микола Марченко на мить зупи­нився біля панцера з фашистською свастикою.     Стояв зосереджено, ніби шукав слідів «петеерівських»  куль, його очі випромінювали ненависть...» .

  Весна 1942 року. Німецькі літаки хмарою нависли над залізничною станцією Вишній Волочок.      Горіло місто, рвались палаючі цистерни з пальним, роями з свистом проносились розпечені кулі й снаряди.  Рятуючи людей, в цю ніч у вогні найжорстокіших сутичок смертю хоробрих загинув комсомолець Микола Марченко. Бойові товариші і друзі поховали його з великими почестями.   Глибоким болем у наших серцях відбилась ця  неповторна  дорога  втрата,   йому не  судилось пройти великий тернистий шлях війни, разом з нами поділити радість Перемоги.   Але в ратних ділах безсмертних захисників столиці він житиме вічно.

А. ОМЕЛЯНЕНКО,               колишній комсорг роти

                Газета Радянське село №98   від 20.08.1968 року