Головна » Статті » З ІСТОРІЇ СЕЛА ПІСКИ » ФАКТИ З ЖИТТЯ ОДНОСЕЛЬЦІВ

ЧЕРВОНИЙ АГРОНОМ

Це було ввечері тридцято­го квітня 1921 року. Роман Митрофанович вів у школі генеральну репетицію до ви­ступу на майдані в день Пер­шого травня. Готувався ор­кестр народних інструментів та змішаний хор, що налічу­вав понад сорок співаків. І що за митець був наш Роман Митрофанович! Як заграє, заспіває, - серце мліє Всю свою душу вкладав він у створений ним, перший піс­ля Жовтневої революції, пісківський народний хор. Серед хористів, як і серед музикантів, були не лише хлопці та дівчата, але й літні селяни - чоловіки і жінки. Деяким з них доводилось хо­дити на репетицію за кілька кілометрів. Але вони не зва­жали ні на втому, ні на него­ду, ні на небезпечні тоді нічні мандрівки. Народ завоював довгожда­ну волю, розгорнув свої мо­гутні крила і в радісних піс­нях, у оновленій праці ут­верджував   своє нове життя. Як і завжди, перш ніж по­чати репетицію, Роман Митрофанович і цього разу зро­бив нам коротку політичну інформацію про найважливі­ші події в Радянській країні, у нашому Кременчуцькому повіті, у Пісківській та сусід­ній, Манжеліївській волостях. Повідомив страшну звістку: кілька годин тому на Пісківських хуторах куркульсько-націоналістична банда по-зві­рячому замордувала червоноармійця - відпускника, який прибув додому після лікуван­ня в лазареті.

- Шановні товариші! Як бачите, контрреволюційні ви­шкребки чинять революції шалений опір. Але вбити ре­волюцію їм ніколи не вдасть­ся, бо революція - це народ, а народ безсмертний. Сказав і махнув руками перед зосередженими обличчями. Неначе полум'яний вихор здійнявся, і полинуло по всьо­му приміщенню школи:

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю,

Він живе, він ще не вмер!

 

То був «Вічний революціо­нер» Івана Франка, полум'я­ного борця за волю й щастя пригноблених. Ми дуже люби­ли цю пісню і виконували її з особливим піднесенням. І ще ми тоді співали: «Смело, товарищи, в ногу!», «Вихри враждебные», співали україн­ські народні пісні та складе­ні самими хористами частів­ки. Одним словом, повторили все, що значилось у репертуа­рі.

Генеральна репетиція закінчена. Вже домовилися детально пр. завтрашнє святкування.

Здається, обмірковано все до дрібниць, а йти додому ніхто не збирається. Всі скупчились навколо свого улюбленого керівника, майже у кожного виявилось якесь «нез'ясоване питання».

- Шановні товариші, друзі мої! Вже за північ. Нам з ва­ми завтра належить провести дуже велику роботу. Чи не пора б уже попрощатися до ранку? - доброзичливо всміх­нувшись, мовив керівник хору.

- Пора.   Романе Митрофановичу, вірно, пора,- відпо­вів за всіх найстаріший серед присутніх активіст-незамож­ник Антон Дмитрович Кальницький.

-  Доброї ночі! До завтра!

...Хто не знає, які-то чудо­ві бувають Першотравні у нас на Полтавщині? Що за ра­нок! Що за краса! Куди тіль­ки не кинеш оком, всюди цві­туть садки. Тихо шепочуться між собою квітучі яблуні, груші, черешні. Яскраво ви­блискує роса на пелюстках квітів. І ніжно співають ра­дісний гімн весні трудівниці-бджілки.

Ось уже закінчили ранковий переклик довгоногі ле­леки на солом'яних покрів­лях щойно побіленнях хат, за­махали крилами та й поплив­ли в небесні простори. Перед­вісники тихого, ясного, со­нячного дня, вони тепер по­вільно кружляють у лазуро­вому небі над великим селом, що простяглося вздовж сріб­лястої річки Псьол.

Ось такого першотравневого ранку 1921 року й налеті­ла на наше село Піски чорна хмара, налетіла несподівано, як та хижа шуліка, «чортова сотня» банди Махна.

Озвірілі бандюги почали громити волвиконком і тут же розстріляли вартового мі­ліціонера Олексу Тимофійовича Діденка. Він встиг дати лише кілька пострілів по во­рогах.

До рук бандитів потрапив заступник голови волвиконкому активіст-незаможник Фе­дір Якимович Товстоп'ят і ли­ше чудом врятувався від смерті.

Та ось бандити залетіли в школу. Вивели звідти літньо­го чоловіка в темно-зеленій гімнастьорці, таких же ша­роварах, у жовтих чоботах і новому шкіряному картузі. То був наш Роман Митрофанович.

- Коміса-ар! - крикнув отаман «чортової сотні» не своїм голосом і миттю поле­тів до шкільної огорожі з піднесеним у руці маузером...

Романа Митрофановича Та­рана зі скрученими за спи­ною руками посадили на та­чанку.

...На околиці села, де сто­яли вітряки, ми підібрали ті­ло по-звірячому замордовано­го Романа Митрофановича.

Минуло відтоді майже со­рок сім років. На сільському кладовищі під високою куче­рявою вишнею покоїться прах нашого улюбленого керівника народного хору, першого чер­воного агронома. Навіки я запам'ятав напис на свіжій могилі: «Прощай Романе , дорогий наш товаришу, друже, вічний революціонер! Справа, за яку ти боровся, не вгасне дові­ку!».

У пісківському колгоспі «Червоний партизан» Козельщанського району свято ша­нують пам'ять цього видатного організатора, громадсько­го діяча, справді народного агронома, який на зорі Радянської влади віддав своє життя за світле майбутнє.

 

А ТРОЇЦЬКИЙ,  колишній секретар  Пісківського комсомольського осередку,

Газета «Зоря Полтавщини, №54 від 03.03.1968 року

 

 



Джерело: http://Газета «Зоря Полтавщини, №54 від 03.03.1968 року
Категорія: ФАКТИ З ЖИТТЯ ОДНОСЕЛЬЦІВ | Додав: Profesor (31.03.2012) | Автор: Троїцький А.С.
Переглядів: 226 | Теги: історія, революція 1917року, ТАРАН, Газета, Піски, Село | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: